Переді мною автопортрет Олександра Сергійовича Пушкіна, зроблений поетом у тисяча вісімсот двадцять дев’ятому року.

Чіткі різкі лінії, майже шаржевая манера. Часто на полях рукописів поет малює своїх героїв, себе або близьких. Цей автопортрет з’являється в той час, коли поет просить руки Наталі Гончаровой. Йому не відмовляють, але й не дають згоди. Пушкіна відправляється в подорож, не схвалене урядом. Його шлях лежить на Кавказ, де йшла війна. У шляху Пушкін пише замітки, що послужили основою добутку “Подорож в Арзрум”, тоді ж написані вірші “На пагорбах Грузії лежить нічна імла…”, “Кавказ”, “Обвал”. Враження, отримані на Кавказі, явно відбиті в автопортреті 1829 року.

Поет з’являється перед нами воїном, що їде на коні в Арзрум, адже він разом з російськими військами ввійшов туди. Є й ще одна версія - поет на коні тікає від уряду. Від розпачу він не знає, куди йому подітися. І ще, я думаю, автопортрет пов’язаний з відповіддю Гончаровой. Поет нагадує мені Дон Кихота з його шляхетністю й вірністю прекрасній дамі. Донкіхотство протягає в кожному рядку вірша “Я вас любив”, що ставиться до цього періоду.

Поет пізніше дістав згоду на шлюб. Звичайно, хіба така велика любов могла залишитися без відповіді, взаємності.