Подібне слід сказати й стосовно так званої психологічно-особистісної течії, до якої належать пісенні стилізації фольклорної родинно-побутової лірики, напівлітературні, напівфольклорні романси, а також баладна лірика з мотивом нещасливого кохання, де імперсональні персонажі змальовані у стереотипних ситуаціях. Ці твори не так виражають, як змальовують, розповідають про традиційно-типові душевні стани героїв (тугу, розпач, захват, замилування, надію тощо), але суто особистісне «я» ліричного героя ніде не виявляється й не заявляє про себе неповторно-індивідуальним характером переживання, - таке «я» з’явиться лише в поезії Шевченка.

Замилування романтиків жанрами ліро-епічної балади й баладної лірики свідчить про тяжіння до сюжетності, до розповіді про певний конкретний випадок, епізод; це тяжіння простежується і в жанрі віршового оповідання, новели, образка. Епічний сюжет у таких творах ліризований, зігрітий м’яким співчуттям чи гумором, але ця суб’єткивність не забарвлена індивідуальною інтонацією, вона по-фольклорному загальна; майже ніде автор не втручається в розповідь (вигуком, запитанням, звертанням до героя або до читача), ніде не коментує зображуване, не роздумує над ним, не ставить його як паралель до власної долі тощо, - словом, не виявляє власного авторського бачення. Натомість Шевченко робить це вже у своєму найранішому творі – баладі «Причинна».

Для Шевченка кожна п’ядь землі України свідчила про минулу славу й минулу трагедію, наслідком якої було нинішнє поневолення народу – не лише політичне й економічне, а й духовне: міцно закорінене почуття національної кривди. Як і народні думи й пісні, Шевченко оспівує двохсотрічну героїчну історію козаччини з її бурхливою енергією, завзяттям, мужністю й саможертовністю, спільністю мети, що єднала всіх у монолітну масу, мети обов’язково шляхетної, справедливої – захисту народу від чужоземних напасників, визволення бранців.

Шевченко «творив «міф України», свідомий свого історичного завдання і своєї місії, свідомий призначення цього міфу, як етнокультурного, так і суспільно-політичного… Його міфотворчість не знімала історію України, а виростала з неї та концентрувала її в своєрідну міфологізовану метаісторію і водночас продовжувала її – у формі профетично-візіонерського спрямування в майбутнє, до відродження України».

Шевченко нікого не наслідує. Творчо перетопивши в собі численні історичні, фольклорні, літературні джерела кількох слов’янських літератур, він далеко відривається від попередників міццю поетичного таланту, відчуттям органічної спорідненості з козацтвом і гайдамацтвом, побратимства з ним. Це дає йому змогу відтворити цілу симфонію настроїв, загальний дух Січі. Новими були лаконізм, точність, стилість і милозвучність мови та вірша, «геніальна пластичність» і «сміливість поетичних помислів-образів», бурхливість співпереживання з тими, кого він зображує.

Між фольклорно-історичною й громадянською течіями в українському романтизмі немає неперехідної межі: почуття національної туги, зумовлене опозицією минуле/сучасне, мало ідеологічний характер, заперечуючи сьогодення як занепад нації та протиставляючи особистість ворожому соціально-несправедливому суспільству. Ліричні портрети людей різних станів, тема кобзаря, бандуриста, поета, ліричні образки й ліро-епічні віршові оповідання чи баладні твори ліризували історичні сюжети, цюхвилинний життєвий матеріал, надаючи йому медитативності, яку поглибив і розвинув Шевченко, розмірковуючи над найвагомішими суспільно-політичними та морально-етичними проблемами.

Яскравою вивляється неповторна художня індивідуальність поета з тільки йому властивими образним мисленням, стилем, колом улюблених тем, мотивів і образів. Їхній синтез маємо в суто шевченківському різновиді елегії - «Думи мої, думи мої…», написаної як програмовий вірш і ліричний вступ до першого «Кобзаря», де вперше в новій українській поезії взагалі яскравіше постає романтичний образ ліричного героя-поета з автобіографічними моментами власної долі (сирітство, самотність, чужина) й виразно окресленими поетичними темами, що хвилювали Шевченка: ліричною темою кохання й героїчною темою козацької слави, - тобто власною творчою програмою. Ліричний сюжет елегії – пошуки призначення й адресата свого поетичного слова й самоутвердження себе як поета національного.

Історичні поезії Шевченка пройняті волелюбними мотивами й надихані сучасністю. Вони мали збудити національну й соціальну самосвідомість українців, протиставити їхній громадянській пасивності героїчну боротьбу предків за волю. У цьому Шевченко використав досвід громадянського трактування історичної теми у творчості поетів-декабристів, передусім Кіндратія Рилєєва (ремінісценції з творів Рилєєва знаходимо в трагедії «Никита Гайдай», поемі «Тризна»), українських романтиків А. Метлинського (Амворсія Могили), М. Костомарова (Ієремії Галки). Певний вплив на трактування поетом минулого України мали й тогочасна історіографія, й літературна традиція. Особливо вплинула на формування історичних поглядів Шевченка преромантична «Історія русів». Та найголовніше, що Шевченків образ історичного минулого грунтувався на народних уявленнях про Запрозьку Січ і козацтво, як вони склалися в народній пам’яті, переказах, піснях і думах, і відповідав настанові поета звеличити героїчну боротьбу народу за волю.

Саме думи й історичні пісні насамперед давали натхнення історичній музі поета. Тут Шевченко піднімався на високій хвилі національного відродження, яка охопила всю Слов’янщину: до минулого зверталися для пробудження національної самоповаги, усвідомлення й утвердження себе як народу з давньої самоповаги, усвідомлення й утвердження себе як народу з давньою і героїчною історією. Саме для майбутнього потрібен був героїчний образ України, й не тієї, що вже ніколи не вернеться, а тієї, яка ще відродиться в душах її синів, витіснивши в непам’ять ганебний дух покори.

Героїзм і мучеництво вільнолюбного народу й стали головними рисами Шевченкового образу України, його національного міфу, який творився поетом уже в ранній ліриці та історичних поемах.

Народні перекази й пісні були основним джерелом романтичної героїко-історичної епопеї «Гайдамаки», присвячної Коліївщині (1768) – антифеодальному повстанню на Правоборежній Україні проти польської шляхти (використав поет також історичні праці й художні твори українських, російських і польських істориків та письменників про Коліївщину). В умовах кріпосницької Росії поема, в якій возвеличувалося народне повстання проти соціального, національного й релігійного гноблення, сприймалося як політичний твір.

Своєрідність художнього історизму твору визначається завданням змалювати епічний розмах подій і здійснюється шляхом романтичної гіперболізації масштабу подій: мікрочас подій (кілька діб) охоплює макропростір („всю Україну“), змальований широкими панорамними пейзажами.

Причому обидві фабульні лінії твору (романічна й епічна, подійна) злиті в одну велику подію, - таке поглинення індивідуального громадським притаманне саме фольклорному часові (М. Бахтін). Фольклорні уявлення, де життя людини ще не відокремлене від життя природи, лежать в основі образності твору – розгорнутих метафор бою й бенкету, крові й посіву, кари й вечері, смерті й гулянки, в основі персоніфікації предметів і явищ природи, психологічної єдності героя з природою. Поема пройнята пафосом визвольної боротьби; вона містить алюзії, що допомагали читачеві усвідомити її сучасний соціально-політичний підтекст.

Історична доля України була предметом невідступних Шевченкових роздумів і болючих переживань. У ній коренилася неприваблива сучасність колонізованої імперією країни, але в ній яскравіли й разючі приклади саможертовності в боротьбі за волю й незалежність. Саме їх шукав у козацьких літописах, історичних працях, найбільше – в «Історії русів» молодий поет, прагнучи знову воскресити в покірливих сучасниках героїчний козацький дух.

Другий видатний твір цього періоду – поема «Катерина», в якій поет уперше звертається до розробки сюжету про жінку-страдницю, покритку.

Поема побутова за тематикою, етологічна за проблематикою, причім морально-етичний – передусім – конфлікт містить і національний, і соціальний плани. Між літературними попередниками поеми – європейська міщанська драма й сентиментальна повість (мотив кохання пана й «простолюдинки» з трагічним кінцем), байронічна поема – європейська й слов’янська (мотив кохання туземки з чужинцем, ліризм розповіді, особливості композиції та стилю). «Катерині» безпосередньо передувала сентиментальна повість Г. Квітки-Основ’яненка «Сердешна Оксана». Але спільні сюжетні мотиви покладено в основу фабули тільки в першому розділі поеми та в її фіналі; центральна ж частина твору – хресний шлях покритки Катерини – цілком оригінальна.

Pages: 1 2 3