И знаємо, що в оцінці пізньої Виправданий буде щогодини… Але у світі немає людей бесслезней, Надменнее й простіше нас. А. А. Ахматова Ганна Андріївна Ахматова незвичайно, неправдоподібно талановита й нескінченно мужня жінка. Її життя й творчість довелися на складні роки, коли формувалося зовсім небувале співтовариство - СРСР, потім - тяжкі роки репресій, які не обійшли Ахматову стороною,- був тричі арештований її єдиний син, Лев Гумилев. А потім гримнула війна. Але Ганна Андріївна не нарікала на долю й час, у яке довелось жити. Вона писала: «Я щаслива, що жила в ці роки й бачила події, яким не було Рівних ». Зараз важко однозначно сказати, хто кого вибрав - вона долю або доля - її, але відпущене їй понад час Ганна Андріївна прожила гідно, виливши свої переживання, страждання й втрати у великі вірші

Дитинство і юність кожний згадує з радістю, як золотий час. Дуже поэтично описала Ахматова цей період свого життя. У той час я гостювала на землі. Мені дали ім’я при крещенье - Ганна, Сладчайшее для губ людських і слуху

Так дивно знала я земну радість И свят уважала не дванадцять, А стільки, скільки було днів у році. Пізніше, повзрослев, переживаючи втрати й нещастя, Ахматова ніколи не нарікала, вона знала, що за все треба платити, і безмовно платила щастям, розлукою із близькими, забуттям її ім’я, не хотіла лише одного - залишати Росію. Це було священно. Мені голос був. Він кликав утешно, Він говорив: «Іди сюди, Залиш свій край глухої й грішний, Залиш Росію назавжди.

Але равнодушно й спокійно Руками я замкнула слух, Щоб цим мовленням невартої Не опоганився скорботний дух. У цих рядках звучить не жертовність і готовність страждати, а непохитна віра у свою правоту. Автор ще не знає, чим хотів би зайнятися, але переконаний, що буде корисний Батьківщині, не побоїться ніяких труднощів, все витримає. І Ахматова пройшла свій скорботний шлях гідно. У двадцяті роки вона багато перекладала, вела дослідницьку роботу із творчості Пушкіна, потім захопилася архітектурою Петербурга. Що б не робила Ганна Андріївна, усе в неї виходило вишукано й блискуче.

Її не друкували, але заборонити їй писати було неможливо. Тільки творчість рятувала Ахматову від того хаосу й шабашачи, які діялися в ті роки навколо. У вірші «Муза» Ганна Андріївна мимохіть згадує про це: Коли я вночі чекаю її приходу, Життя, здається, висить на волоску

Що почесті, що юність, що воля Перед милою гостею із сопілочкою в руці. І от увійшла. Відкинувши покривало, Уважно глянула на мене. Їй говорю: «Ти ль Данту диктувала Сторінки Ада?» Відповідає: «Я». Поет невіддільний від своєї епохи й народу, він хворобливіше й гостріше переживає всі нещастя, що випадають на частку його покоління й країни

У поемі «Реквієм» Ахматова розповіла про те лихо, що осягла Росію і її особисто в 40-е роки. Ця причетність загальної трагедії ріднить поета із простими людьми. Ахматова живе тими ж переживаннями й болем, що й більшість її однолітків

Це було, коли посміхався Тільки мертвий, спокою радий, И непотрібним привеском бовтався Біля в’язниць своїх Ленінград… Показати б тобі, насмішниці И улюблениці всіх друзів, Царскосельской веселій грішниці, Що трапиться з життям твоєї - Як трьохсота, з передачею, Під Хрестами будеш стояти И своєї слезою горючею Новорічний лід пропалювати. Пізніше вона гордо заявить, що Ні, і не під чужим небозводом, И не під захистом чужих крив - Я була тоді з моїм народом, Там, де мій народ, до нещастя, був. Це право вона вистраждала й не зламалася, залишилася вірна своєму стилю життя, віршуванню, вірі у своє високе призначення. Ахматова розуміла, що час швидкоплинно, як би воно не було трагично, тому намагалася запам’ятати його у своїй ліриці. Це був період великих здійснень і настільки ж фатальних, непоправних помилок

Вона приймала його таким, який він був. У цьому позначилася її особлива мудрість і поетичне передбачення. Творчість Ганни Андріївни пронизано надією й передчуттям кращих часів, вона ніколи не падала духом, хоча думки були всякі. Кому й коли говорила, Навіщо від людей не тану, Що каторга сина згноїла, Що Музу засікли мою. І всіх на землі виноватей Хто був і хто буде, хто є… І мені в божевільній палаті Валятися - велика честь

Потім гримнула Велика Вітчизняна війна, і Ганна Ахматова ні на мінуту не засумнівалася в прийдешній перемозі Росії. Вона чуйною душею поета усвідомлювала, що перемога дасться дорогою ціною. Не страшно під кулями мертвими лягти, Не гірко залишитися без даху,- И ми збережемо тебе, російське мовлення, Велике російське слово

Вільним і чистим тебе пронесемо, И онукам дамо, і від полону врятуємо Навіки! Волею долі вона виявилася в тилу, жила й працювала в Ташкенті, але з першою ж нагодою виїхала у звільнений від блокади Ленінград і жахнулася тим all soch © 2005 змінам, якими зустріли її місто. Про це варварство вона повідала миру: ПРО, горі мені! Вони тебе спалили… ПРО, зустріч, що розлуки важче!..

Тут був фонтан, високі алеї, Громада парку древнього вдалині… Багато вистраждавши й переживши, Ганна Андріївна залишилася вірна собі, Своєму поетичному таланту, Росії, який була віддана до кінця. В останній своїй поемі «Без героя» вона визнавалася в любові рід Ному Петербургові, що був для неї уособленням Росії, її духу: А не став моєю могилою, Ти, крамольний, опальний, милий, Сполотнів, змертвів, затих. Розлучення наше мнимо: Я с тобою неразлучима, Тінь моя на стінах твоїх…