Філософія індуїзму

Засновником ньяи (спосіб, метод, міркування) уважається автор Ньяя-Сутр Готама (III - II вв. До н. е.) . До базових сутрам створений величезний коментаторський масив, у якому новим багатим змістом виділяється коментар Уддьотакари (7 в.) . В історії школи виділяється два етапи: древня ньяя й нова ньяя. Становлення школи відбувалося в гострій полеміці сбудистами.

У центрі інтересів школи - методологія мислення, що розвилося пізніше в логіку. Відповідно до фундаментальних реалістичних установок перебуває теорія висновку й вчення про форми силогізму. Силогізм у ньяе пятичленен.

В області онтології ньяя в основному приймає точку зору вайшешики. У теорії пізнання ньяя визнає чотири типи простих актів пізнання. Помилкове знання розуміється як прийняття одного об’єкта за інший

У системі традиційного утворення ньяя вважається одним з фундаментальних предметів, поряд із граматикою. Без її освоєння важко розуміти індійські філософським тексти

Нова ньяя ( навья-ньяя) заснована в XIII в. Логіком Гангешей. Його основна праця - Таттва-Чинтамани (Самоцвіт категоріального мислення) . Школа займається винятково методологією й технікою дискурсивного мислення

Вайшешика

Найдавніший основний текст школи - Вайшеншика-Сутри (”вишеша” - особливе) , приписуваний мудрецеві Канаді (III - II вв. до н.е.) . Однак більше авторитетним уважається праця Прашастапади Падартхадхарма-Санграха. (Компедиум атрибутів, властивих називаним предметам) .

Головним предметом розгляду школи була реалістична онтологія. У вченні про буття виділялися два шари (космологічний і рефлексивний) . У Прашастапади реально суще має 6 видів, пізніше було додано 7-е - відсутність (небуття) . Детально розроблена також атомістична теорія матерії. Школі властива послідовна й глибока системність, що повністю вичерпує поставлену проблематику

Загальний онтологічний фундамент і подібність у теорії пізнання й логіку привели до злиття вайшешики з ньяей (синкретична ньяя-вайшешика)

Мімансу

Мімансу (або пурва мімансу - перше або раннє дослідження) вивчала й обґрунтовувала ритуал, що сходить до ведийской традиції. Мімансу зложилася на гребені брахманізму як релігії жертвоприносини й склала його саморефлексію й філософське осмислення

Школа заснована на Мімансу-Сутре Джаймини (IV - III вв. до н.е.) і коментарях до них, серед яких виділяються коментарі Щабари (III в.) , Кумарили Бхатти (VII - VIII вв.) і Прабхакари, його сучасника

Мімансу - єдина даршана, що не цікавилася звільненням від сансари. Головну мету людського життя вона бачила в народженні на небесах, з якими ототожнювалося джерело постійного блаженства. Особлива роль миманси в історії індуїзму пов’язана з тим, що її адепти змогли запропонувати цілісне й несуперечливе трактування ведийских текстів і ритуалів у всьому їхньому колосальному обсязі. Основна увага школа приділяла епистемологии й філософії мови. Важливим розділом миманси було вчення про джерела достовірного знання

Веданта

Самі ведантисти вважають основними для своєї даршани тексти упанишад і зводять своє навчання безпосередньо до них. Потрійний канон веданти составлют, крім упанишад, Бхагавадгита й Брахма-Сутри Бадаряни.

Історично першою школою веданти стала адвайта (недвоїста) веданта. Її головний і перший класик - Шанкара. Велике значення мали також вишишта-адвайта Рамануджи, двайта Мадхви, двайтадвайта Нимбарки, шуддхадвайта Валлабхи. Головна тема веданти і її напрямків - співвіднесення абсолютного й миру, абсолютного й людини, шляхи звільнення від сансари й т.п.

Напрямку школи розрізнялися рішенням питання про відношення атмана й брахмана

В історії відзначений ріст ідейного патронажу веданти. Вона обьъявила всі релігійні системи воозможними, але не ефективними в досягненні істини. Згодом веданта затвердилася як якась сверхсистема й філософська основа індуїзму. У період національної боротьби вона була своєрідним національним прапором, відіграючи провідну роль серед інших даршан. Ведантистскую фарбування приймали погляди Вивекананди, Ауробино Гхоша, Рамакришни, Рам Мохан Риючи й др.

Неортодоксальні індуїстські даршани

Терміном “настика” позначалися послідовники навчань, які заперечували те світло, посмертні воздаяния й зміст жертвоприносин. Пізніше так стали позначати людей, що не визнавала авторитету вед. Однієї з неортодоксальних даршан, популярних у стародавності й у середньовіччя, була локаята (розповсюджене в миру) . Тексти школи втрачені. Всі категорії реальності школа виводить із матеріального світу, доходячи у своїх міркуваннях до нігілізму, а нерідко й до тупиків. Вона заперечувала створення миру, існування душі, визнавала сприйняття єдиним засобом пізнання миру й т.п. Ціль життя локаятики бачили в одержанні задоволень, насамперед почуттєвих. У висловленнях опонентів локаята нерідко виглядає мішенню для глузувань

Реформація індуїзму

Терміном реформації (ренесанс індуїзму, непро-індуїзм) позначається комплекс перебудованих процесів, що відбувалися в індуїзмі в XIX - першій половині ХХ вв. Індія була тоді англійською колонією, і в її житті відбувалися соціальні, економічні й ідеологічні зрушення. Як і інші переломні епохи в історії країни, індуїзм “відповів” на нові зміни чергової трансформацією

Реформатори I етапу переглядали зміст релігії, намагаючись очистити древнє віровчення предків від пізніших нашарувань і переосмислити його. Одночасно індуїзм усе більше затверджувалася як основа національної традиції в умовах колоніальної залежності

II етап реформації полягав у зміні ролі й функції релігії в суспільстві, точніше в її політизації. Вивекананда, А. Гхош, Ганди й ін. саме в індуїзмі знаходили релігійне виправдання й освячення національної боротьби й розцінювали її як релігійний борг

Індуїзм знову “втяг” у себе нововведення реформаторів, вписавши їх у контекст традиційних поглядів

Список літератури:

Альбедиль М. Ф. Забута цивілізація в долині Інду. Спб., 1991.
Альбедиль М. Ф. Протоиндийская цивілізація. Нариси культури. М., 1994.
Атхарваведа. Вибране. Пер. с санскр. Т. Я. Елизаренковой. М., 1997.
Боги, брахмани, люди. Чотири тисячі років індуїзму. М., 1969.
Бонгард-Левин Г. М. Давньоіндійська цивілізація. М., 1980.
Бонгард-Левин Г. М., Ільїн С. Ф. Індія в стародавності. М., 1985.
Бешем А. Чудо, яким була Індія. М., 1977.
Гусєва Н. Р. Індуїзм. М., 1977.
Дюмезиль Ж. Верховні боги индоевропейцев. М., 1986.
Ісаєва Н. В. Шанкара й індійська філософія. М., 1991.
Кейпер Ф. Б. Я. Праці по ведийской міфології. М., 1986.
Косамби Д. Культура й цивілізація древньої Індії. М., 1968.
Лисенко В. Г. “Філософія природи в Індії”: атомізм школи вайшешика. М., 1986.
Махабхарата. Кн. I, II, IV, V. Пер. с санскр. В. И. Кальянова. Л., 1950,1962,1967,1976.
Махабхарата. Вип. 1-8. Пер. с санскр. Б. Л. Смирнова. Ащхабад, 1056 - 1972.
Махабхарата. Кн. III, VIII, Пер. с санскр. Я. В. Василькова ит С. Н. Невелевой. М., 1987,1990.
Міфи древньої Індії. Літ. виклад В. Г. ерамана й е. Н. Темкина. М., 1975.
Нарайан Р. К. Боги, демони й інші. М., 1974.
Пандей Р. Б. Давньоіндійські домашні обряд. М., 1982.
Пятигорский А. М. Матеріали по історії індійської філософії. М., 1962.
Ригведа. Избр. гімни. Пер. с санскр. Т. Я. Елизаренковой. М., 1989.
Семенцов В. С. Проблеми інтерпретації брахманической прози. М., 1981.
Семенцов В. С. Бхагавадгита в традиції й сучасній науковій критиці. М., 1985.
Ткачева А. А. Индуистис кие містичні організації й діалог культур. М., 1989.
Три великих сказання древньої Індії. Літ. виклад е. Н. Темкина й В. Г. ермана. Спб., 1995.
Шохін В. К. Брахманистская філософія. М., 1994.
ерман В. Г. Нарис історії ведийской літератури. М., 1980.