Фінська затока - східна частина Балтійського регіону, простирається на 390 км і має глибину у входу до 100 м. У Фінську затоку впадає найбільша ріка Нева з водоскидом більше двох тисяч кубометрів у секунду, що впливає на весь Балтійський регіон. Для південного берега Фінської затоки характерне сполучення великих антропогенних об’єктів - агрокомплексів, атомної станції, мережі портів і унікальних природних і історичних куточків - орнітологічний заказник Лебедяче, Кургальский, Гостилицкий і Котельский заказники, пам’ятники природи

Приморський берег у цілому має потребу в охороні і як унікальний елемент ландшафту й місце перебування тварин, і як потенційна територія для організації туристських зон і об’єктів - ресурс для економічного розвитку із природокористуванням, що щадить. Щоб зберегти неповторний вигляд цієї території, природного середовища перебування нашого й наступного поколінь, можливо не тільки домагатися додання природним зонам охоронного статусу, але й, незалежно від статусу, взяти їх під захист суспільних екологічних організацій, пропагувати їхню природну цінність і контролювати стан

Описувана територія обмежена із Заходу рікою Нарва, зі Сходу рікою Стрілка, з Півночі водами Фінської затоки, а з Півдня автомагістраллю С.Петербург - Таллінн. Природа цього регіону має певну унікальність. Своєрідність її визначається насамперед тим, що вона була покрита льодами останнього заледеніння (близько 10 тисяч років тому), і її ландшафти несуть явні ознаки молодості в рельєфі поверхневих відкладень, гідрографічній мережі, органічному світі

Особливості клімату, насамперед перевага північно-західних вітрів з Атлантики також вплинули на розвиток органічного життя. Ще одним визначальним фактором формування сьогоднішнього вигляду території є потужний антропогенний вплив, у результаті якого сьогодні практично всюди тут ми бачимо антропогенно-измененний ландшафт

Більша частина цієї території розташована в межах Предглинтовой рівнини, терасованої в результаті діяльності Литоринового моря (названого так по ім’ю молюска, що жив на мілководдя древнього моря 3-6 тисяч років тому. Море початок відступати приблизно 3800 років тому, залишаючи на місці свого колишнього дна прибережні тераси). Західна частина описуваного району займає Північний схід Нарвской низовини

Нижня Приморська тераса тягнеться вузькою смугою з оцінками 3-3- 5 метрів уздовж узбережжя шириною до 1 кілометра й обмежена з півдня уступом з оцінками 10- 18 м . Це низовина з окремими височинами й типовими для неї озерно- льодовиковими, ландшафтами. Беріг затоки в основному пологий з піщаними дюнами й береговими валами

Ґрунти тут сформовані на основі дна древнього моря. У самого берега дрібні піски, тут можна побачити мальовничі “білі дюни”, що поростили соснами (наприклад, між озером Горавалдайским і бухтою Батарейної , на території міста Сосновий Бор і на захід від його, на південно-заході Кургальского півострова). Ледве далі від затоки ґрунту в основному торф’яні й торфяно- підзолисті. Тут багато сосників різного типу - брусничних, сухих верескових і трав’яних

Друга тераса має висоту 10- 18 метрів . На її території від першого уступу на південь до границь Ордовикского плато порода, що підстилає, в основному - синя кембрійська глина товщиною 50- 60 метрів . Ґрунти дерено^-підзолисті, низкоплодородние, менше хвойних, більше берези, осики. З півдня друга тераса обмежена Балтийско - Ладожским глинтом (від датського слова glint - обрив, уступ)

Південніше глинта простирається Ордовикское плато. Західна, підвищена його частина зветься Ижорской височини (до 168 м.абс.) і обмежує з півдня басейн Фінської затоки. Відмітна її риса - майже повна відсутність рік і озер. На Ордовикском плато почвообразующие породи - відкладення ордовикского періоду, щебеневі вапняки. Ґрунти дерено^-карбонатні з більшим змістом гумусу, високоплодородние.

Лісів тут мало. Поширено ялинники з домішкою широколиственних порід, які збереглися в основному на схилах пагорбів. У межах Кургальского півострова сформований особливий рельєф, обумовлений Курголовским плато, спускаюшимся до моря уступами, що також служили берегами древньому Литориновому морю

Самі великі ріки південної частини басейну Фінської затоки - Лугу , Систа й Коваш . У їхньому харчуванні більшу роль грають підземні води, що формуються в карстових порожнинах Ордовикского плато. Безліч болотних масивів дають початок численним рікам і струмкам, що впадають у Фінську затоку в Ломоносовском і Кингисеппском районах

Ці ріки мілководні. Рівень води в них підвищується тільки під час дощів і навесні. Найбільш значні річки Стрільця, Шингарка, Караста , Лебедяча, Чорна (Б. Ижора) , Лійка , Пейпия .

Поширенню боліт сприяють надлишкова вологість, плоский рельєф і близьке до поверхні залягання ґрунтових вод. Переважають верхівкові болота, що харчуються атмосферними опадами, олиготрофного типу з опуклою поверхнею й значним торф’яним покладом. Низинні болота зустрічаються невеликими ділянками в прибережній смузі озер. Їхнє харчування відбувається головним чином за рахунок паводкових вод

Озера в основному льодовикового походження. Вони утворилися при таненні крижаних брил, що залишилися після льодовика, і перебувають у дольодовикових западинах - балках і в улоговинах серед моренних пагорбів ( Копанское, Хабаловское, Бабинское ). Форма їх подовжена або кругла. Глибина звичайно невелика - до 4-х метрів, дно мулисте, але бувають глибиною й більше 20 метрів (Глибоке). Береги низькі, часто заболочені. У багатьох озер заростає дно й береги

Крім льодовикових уздовж берега затоки зустрічаються заплавні й лагунові озера. Озеро Горавалдайское, наприклад, кілька тисяч років тому було відділено від затоки смугою дюн. Озера Липовское й Біле виникли в результаті заиливания гирлових ділянок ріки, що протікала ніколи до моря

Є в регіоні чималі підземні запаси прісної води. На території Петродворца з “гдовского” обрію добувається мінеральна вода “Петергофская”, що лікує від хвороб печінки, желчевиводящих шляхів і шлунка. Для водопостачання Петродворца використовується вода із ключів на Ропшинских висотах. У селища Лопухинка підземні радонові ключі харчують озеро, води якого в минулому столітті використовувалися у водолікарні для лікування моряків від хвороб суглобів, відомі й інші радонові джерела на схилах Ордовикского плато. Хлоридно-натрієві джерела відзначені в Усть-Лужской волості. Тверді артезіанські води, що добуваються в п. Гостилици, використовуються для водопостачання Ломоносова й декількох селищ. На предглинтовой низовини південного берега Фінської затоки прісних підземних вод майже немає.

Своєрідність цього регіону визначається унікальними природними зонами, що уцелели в сьогоднішньому антропогенно-зміненому ландшафті. У першу чергу це прибережні території, частина з який має статус “особливо охоронюваних природних територій” (ООПТ) - заказники Кургальский , Лебедячий і Котельский . Два з них - Кургальский і Лебедячий - крім цього є водно-болотними вгіддями, що мають міжнародне значення , головним чином як місцеперебування водоплавних птахів,

Перше згадування способу життя мешканців тутешніх місць ставиться до V століття до нашої ери. Це зробив арабський історик Аль-Марвози. Він писав: ” Що ж стосується ар-русі, то вони живуть на острові в море. Той острів займає простір у три дні шляху в те й інший напрямок. На острові лісу й болота, і оточений він озером. Вони, русяві, численні й розглядають меч як засіб існування. Якщо вмирає в них людина й залишає дочок і синів, то все майно залишається дочкам. Синам же дають тільки меч і говорять: ‘Батько твій добував добро мечем, випливай його прикладу … ‘”.

Є підстави думати, що тут мова йде про острів Русявий - нинішньому Карельському перешийку і його мешканцях - русявий-варягах, які пізніше стали називатися корелой. Скандинавська назва цих місць - Гардарикия (Garda - позначення Русі, riki - держава).

Вотландия - так іменувалися в древніх західних авторів землі поблизу устя ріки Лугу, де жив народ водь.

Інше плем’я, що жило на південному березі - ижора називали свою землю Инкеринмаа (маа - земля на фінських діалектах). Після Ореховецкого миру 1323 року сюди стали прибувати фіни - лютерани зі східних провінцій Швеції - Саво й еюрепяя.

Pages: 1 2