Гринь взяв лiхтарню i ступив одною ногою в кибель, а рукою взявся за линву. Стефан i Микола стали до корби. Поволi замахувала вона своїм крилом, i линва, мов червона змiя, почала сховзуватися з валу, на котрiм була навинута. Гринь ще стояв на березi ями. На його лицi крiзь густу верству глини i кипячки мож було добачити якийсь неспокiй, якусь тривогу i щось мов боротьбу з самим собою. Через його голову перемигнула блискавкою думка про дiм, про стару матiр, котра завтра, в недiлю, жде його на обiд. А тут ось перед ним ся глибоченна, 80-сажнева пропасть, брудна, вонюча i тiсна, мов життя в нуждi. А там в глибинi кiлько-то рiзних, невидимих сил грозить йому! Хто знає, чи за годину, за двi його товаришi не витягнуть холодного трупа? Хто знає, хто знає!.. Дрож прешла по його тiлi, коли кибель почав тонути вдолину, коли на його лице повiнув важкий пiдземний холод. Йому стало так тяжко, як ще нiколи. Ось вiн, стоячи одною ногою в киблi, рукою держачися линви, перевис в воздусi i захитався над западнею. А корба невпинно махає своїми крилами, линва невпинно сховзується звалу, - вiн тоне, тоне повiльно, тихо… Йому дух захапує, - дрижачим голосом кричить своїм товаришам на прощання звичайний гiрницький оклик:

- Glьck auf!

- Glьck auf! - вiдповiдають серед глибокої тишi три голоси, - нi, не три! I четвертий, непевний, притишений голос Германа повторив також:

- Glьck auf!

- Iди з богом! - додав Микола i залощу. Гриць утонув в темнiй пропастi.

В кошарi тихо. Анi один голос не перериває тишi. Всi мовчки працюють. Колеса, намазанi кипячкою, обертаються нечутно, мов духи серед сумерку. Линва тихо сховзується i хитається. Всiм якось важко, немов при похоронi, коли спускають трумну до гробу. Дивна рiч! Щодень кождий з них бачить те саме: спускається чоловiк до ями, - i щодень те саме важке, гнетуче чуття здавлює душу, щодень вертає думка: "Ось спускаємо до гробу живого чоловiка!"

Герман стояв i дивився, дивився i мовчав, вiй сам не знав, що з ним робиться. Як пильно, як уважно слiдив вiн нинi за виразом лиця тих рiпникiв, а особливо того, що втонув в глибинi, того "живо похороненого!" I диво! Тi самi чуття, що шевелилися в них, що викликували в них дрож, i зiтхання, i тривогу, - тi самi чуття бушували i в його грудi, але як сильно, як страшно! Все то, що мельком перелетiло через думку Гриневi, коли стояв над ямою, все ю переходило i через думку Германа, але як ярко, як живо, як важко! В його уявi рисувався не один сбраз нужди, розпуки, недостатку, - не один, а тисячi, i всi вони зливалися в одно бушуюче море, в одну страшну заливу недолi, в котрiй гримiли i стугонiли якiсь змiшанi, глибокi голоси. Тих голосiв вiн не мiг поняти, хоть знав, що воно щось страшне. Вiн стояв в кутi кошари, нерухомий, холодний, i силувався позбутися страшних привидiв. Вiн широко отворив очi, щоби вид дiгаЮстi прогнав марева. Але i дiйснiсть не могла його потiшити анi успокоїти. Бо чи ж його марева не були тота сама дiйснiсть, тiльки бiльше оживлена, пiднесена фантазiєю на вищу ступiнь?

- Glьck auf! Glьck auf! - повторяв вiн безмисно. - Щасти бiг вам, бо ми не зазнали щастя! Щасти бiг вам, бо ми гибли з нужди, мучились весь вiк! Щасти бiг вам!..

- Кому? Ну, кому ж, як не нам, нам, Гольдкремерам, нам, котрi можемо спокiйно стояти, дивитися на обороти корби, сховзанє i хитане линви, котрi можемо спокiйно наганяти тих людей до пильностi, спокiйно слухати їх страшного, прошибаючого: Glьck auf!..

Герман вийшов з кошари, не сказавши i слова бiльше рiпникам. Сонячна яснiсть надворi успокоїла його трохи, притишила розбурханi думки. Вiн пiшов далi оглядати i старався по дорозi набрати як мож найбiльше супокою i твердостi. Вiн говорив сам собi, що "властиво, що ж се за велика рiч? "Лiзе хлоп до ями, ну, i бере за то заплату - цiлого гульдена! Якби не хотiв, то би не лiз, силувати его нiхто не силує. А як там що… того… ну, то за то прецiнь я не можу вiдповiдати. Я що можу, то роблю для їх безпеченства. Кiлько-то мене коштуют кошари, млинки, лампи нової конструкцiї! Що ж менi мож закинути? А що я за свої грошi хочу совiсної роботи, то се зовсiм природна рiч. Значит, я не маю нiчо на своїй совiстi, немаючого тим гризтися! навiть думати о тiм нема що! …"

Так мiркував Герман, уцитькуючи тоту невидиму силу, що нинi збудилася в нiм i валила-перевертала всi його рахунки, бентежила весь його супокiй. I справдi, вона, мов на Германiв розказ, затихла. Герман став спокiйний, навiть якийсь жвавий i радий, мов чоловiк по слабостi. Тiльки час вiд часу легенька дрож його мускулiв давала йому знати, iцо страшна, ворожа сила в його нутрi не замерла i що найменший сильнiший дотик, найменше потрясiння може наново її розбудити.

Вiн пiдiйшов к другiй ямi в веселiм настрої. Йому хотiлося забiчи рiпникiв несподiвано, невидимо, щоб доконатися, як вони роблять. Вiн знав, що тепер його вiрника нема коло сеї ями, i для того легко йому буде доконатися, чи вартi тотi люди i тих грошей, що беруть. Вiн пiдiйшов злегка к дощаним стiнам кошари, ступаючи без шелесту на мякiй глинi, i заглянув через вибитий сук досередини. Такий спосiб надзирання був у нього не новина, i всi майже робiтники знали о тiм, бо звичайно при виплатi Герман уривав їм зо чверть зарiбку, говорячи: "А, то ти через тиждень дармуєш та поводишся коло ями, мов глиняний, а тепер по грошi приходиш!" А коли бiдолаха-рiпник починав суперечатися та божитися, Герман цiлий наливався кровю, як iндик, грозив рiпниковi жандармами i казав вiрниковi як стiй викидати його за дверi.

Герман заглянув через вибитий сук до кошари. Якраз напротив нього був вхiд, через котрий входило досередини трохи свiтла, вiдбитого вiд сусiдньої кошари, - проте Германовi легко було розглянути все, що дiялося всерединi. Два парубки стояли, як звичайно, коло корби, але не крутили, - видко було, що iно що спустили одного вспiд i ждали дзвiнка, коли мають тягнути вгору кибель з воском. Тiльки третiй при млинку крутив раз у раз корбою, хитючися в боки, мов i сам став машиною. А коло входу сидiв малий заталапаний хлопчина - липяр, котрий звичайно вибирав з-помiж глини дрiбнi грудки земного воску. Тепер, не маючи роботи, вiн дрiмав, опертися плечима о стiну; його худi бруднi руки висiли безвладно долi боками, а долонi лежали в глинi.

Дзвiнка не чути, - робiтники балакають.

- Слухай, чого так нинi нашого пана хлопець летiв задиханий до вiтця? Так, мовби хто гнав за ним!..

- А що, - певно, грошей потребує! Ей, то тобi, брате, урвитель, най бог сохранит. Я видiв не раз в Дрогобичi, як ся тото над людьми збиткує, господи! А грiшми то так розмiтує, - де що видит, зараз бiжит, купує, поламає, попсує та й знов бiжит далi, знов купує!

- Добре ему дурiти, коли є за що. Розмiтує людською працею, розвергло би ему костi!

- А знаєте, - докинув той, що при млинку, - я як ся дивлю на него, то все си гадаю, що вiн не згине своєю смертею. Протренькає вiтцевi тисячi та й пiде людей розбивати.

- Ой, певно, що це що єго чекає, а шибениця! То лишень ему ся в тотi жабячi очi подивити, то аж чоловiка морозом перейме!

- То бог старого Гершка покарав за людську кривду! Добре то якийсь казав: людська кривда i на третiм поколiню вiдомстится!

- Бийте плiшки, бийте плiшки! - крикнув спросоння здрiманий липяр i прокинувся. Германiв погляд упав якраз на його нужденне лице, перед часом зiвяле i вихуджєне, - i йому перемигнуло в думцi повне, червоне лице сина. Вiн сам не знав, що таке вразило його при тiй згадцi, але холод здавив його груди, йому стало так тяжко, так тривожно, немов бачив уже правду того, що пророчили його синовi робiтники.

- Що такого, що Мирон не звонит? - спитав той вiд млинка. - Ану, закричiт там до него, що з ним?

Один з тих, що стояли при корбi, нахилився, прикляк над яму i крикнув щосили:

- Мироне, Мироне!

Вiдповiдi не було. Робiтники поглянули на себе в нiмiм ожиданнi, колесо млинка закрутилося з подвiйною живiстю, малий липяр непевним, хитким поступом пiдiйшов к ямi, випуливши очi i не зовсiм понiмаючи, що се таке робиться. Герман глядiв i слухав.

- Мироне, Мироне, чи живий ти? Обiзвись! Знов хвиля мовчанки, - з ями голосу не чути нiякого.

Холодний мороз пробiгає по жилах робiтникiв, їх лиця

блiднуть, вони в тривозi позирають по собi.

- Тягнiм догори, швидко, - може, не дай боже чого, - нещастє!..

- Тягнiм, тягнiм!..

Вони дрижачими руками хапають за корбу, збираються з силою…

Дзень-дзень-дзень! - роздається рiзко i остро голос дзвiнка. Всi вiдотхнули, ожили, мов гора звалилася з їх грудей.

- Слава тобi господи, що живий! Ох, а ми вже гадали…

- Або ту далеко до бiди!

Pages: 1 2

Збережи - » Iван Франко - Boa Constrictor 6 . З'явився готовий твір.