Вони зійшли ледве не останніми на далекій станції. Сніг лунко скрипів під їхніми кроками. «Яка зима! - сказала вона, жмурячись

- Давно такий не було». Ліс був пронизаний димними косими променями. Сніг завісою раз у раз повисав між стовбурами, і їли, звільнені від вантажу, розгойдували лабетами. Вони йшли з увалу на увал і бачили іноді зверху села з дахами. Вони йшли, піднімаючись на засніжені пагорби й скачуючись, відпочиваючи на повалених деревах, посміхаючись друг другові

Іноді він брав її позаду за шию, притягав і цілував холодні обвітрені губи. Говорити майже не хотілося, тільки - «Подивися!» або «Послухай!

». Але часом він зауважував, що вона смутна й неуважна. І коли, нарешті, прийшли вони в його дощатий будиночок, і почав він тягати дрова й затоплювати чавунну німецьку грубку, вона, не роздягаючись, лягла на ліжко й закрила очі. «Утомилася?» - запитав він. «Страшно утомилася. Давай спати

- Вона встала, потягнулася, не дивлячись на нього. - Я сьогодні одна ляжу. Можна отут, у грубки? Ти не гнівайся», - квапливо сказала вона й опустила ока

«Що це ти?» - зачудувався він і відразу згадав весь її сьогоднішній грустно-отчужденный вид. Серце в нього боляче застукало. Він раптом зрозумів, що зовсім її не знає - як вона там учиться у своєму університеті, з ким знайома, про що говорить. Він перейшов на інше ліжко, сіл, закурив, потім згасив лампу й ліг. Йому стало гірко, тому що він зрозумів: вона від нього йде

Через мінуту він почув, що вона плаче. Отчого раптом їй стало сьогодні так важко й нещасливо? Вона не знала

Вона почувала тільки, що пора першої любові пройшла, а тепер наступає щось нове й колишнє життя їй не цікава. Їй недоїло бути ніким перед його родителями, його друзями й своїми подругами, вона хотіла стати дружиною й матір’ю, а він не бачить цього й цілком щасливий так. Але й смертельно шкода було першої, тривожної й гарячої, повного новизни, часу їхньої любові. Потім вона стала засипати, а коли вночі прокинулася, то побачила його, що сидели навпочіпках біля грубки. Особа в нього було смутне, і їй стало шкода його. Ранком вони мовчачи снідали, пили чай. Але потім повеселіли, взяли лижі й пішли качатися

А коли стало темніти, зібралися, замкнули дачу й пішли на станцію на лижах. До Москви вони під’їжджали ввечері. У темряві здалися палаючі ряди вікон, і він подумав, що їм настав час розставатися, і раптом уявив її своєю дружиною. Що ж, перша молодість пройшла, уже тридцять, і коли знаєш, що от вона поруч із тобою, і вона гарна, і все таке, а ти можеш її завжди залишити, щоб бути з іншої, тому що ти вільний, - у цьому почутті, властиво, немає ніякої відради. Коли вони вийшли на вокзальну площу, їм стало якось буденно, покійно, легко, і попрощалися вони, як завжди прощалися, із квапливою посмішкою

Він не проводжав її.