Першість Москви, якому початок поклали брати Даниловичи, опиралося головним чином на заступництво могутнього хана. Іван Калита був сильний між князями росіянами й змушував їх слухатися себе саме тим, що всі знали про особливу милість до нього хана й тому боялися його. Він умів скористатися як не можна краще таким положенням. При двох спадкоємцях його умови були всі ті ж. З 1341 р. по 1353 був великим князем старший син Калиты Симеон, а з 1353 по 1359 інший син Іван. Обоє князя нічим важливим не ознаменували себе в історії. Останній, як по розуму, так і по характері, був особистістю зовсім ничтожною. Але значення Москви для інших князів трималося в ці два князювання временною милістю хана до московських князів. По смерті Івана Москва піддавалася великої небезпеки втратити це значення. Спадкоємцем Івана був дев’ятирічний Димитрий; отут-те виявилося, що прагнення до піднесення Москви не було справою одних князів, що поняття й учинки московських князів були вираженням того середовища, у якій вони жили й діяли. За малолітнього Димитрия стояли московські бояри; большею частиною це були люди, по своєму походженню не належали Москві; почасти вони самі, а почасти їхні батьки й діди прийшли з різних сторін і знайшли собі в Москві загальна батьківщина; вони-те й ополчилися дружно за першість Москви над Руссю. Та обставина, що вони приходили в Москву з різних сторін і не мали між собою іншого політичного зв’язку, крім того, що всіх їх дала притулок Москва, сприяло їхньому взаємному сприянню в інтересах загального для них нової батьківщини. У цей час в Орді відбувся перелом, з якого швидко почалося її остаточне падіння. Суздальський князь, приїхавши з ханським ярликом, сіл на великокнязівському столі у Володимирі, і цьому місту знову, очевидно, стояло повернути собі відняте Москвою першість. Але заступник суздальського князя Наврус був убитий. Було природно новому володареві змінити розпорядження колишнього: він дав ярлик на князювання Димитрию. Таким чином, цього разу вже не особа московського князя, нездатного по малолітству управляти, а сама Москва, як одна із земських одиниць, здобувала головне значення серед інших земель і міст на Русі; раніше її піднімало те, що її князь був з волі хана найстаршим, а тепер навпаки - малолітній князь робився найстаршим саме тому, що був московським князем.

Уже під час неповноліття Димитрия бояри від його ім’я розпоряджалися судьбою питомих князів. В 1363 р. вони стисли ростовського князя й вигнали князів галицкого й стародубского з їхніх волостей. Гнані й що тісняться Москвою, князі прибігали до суздальського князя, але після примирення з Москвою сам суздальський князь визнав над собою першість московського.

У числі тодішніх керівників справами безперечно займав важливе місце митрополит Алексій, шановний не тільки Москвою, але й в Орді, тому що ще колись він зцілив дружину Чанибека, Тайдулу, і на нього дивилися як на людину, що володіє высшею чудотворною силою. Під його благословенням складений був в 1364 р. договір між Димитрием московським і його двоюрідним братом Володимиром Андрійовичем, що одержав у долю Серпухов. Цей договір може до відомого ступеня служити зразком тодішніх відносин залежних князів до найстаршого: Володимир Андрійович мав право розпоряджатися своею волостю, як вотчинник, але зобов’язаний був коритися Димитрию, давати йому данина, следуемую ханові, уважати ворогами ворогів великого князя, брати участь зі своїми боярами й слугами у всіх походах, що вживаються Димитрием, одержуючи від нього під час походів платня. Таким чином, у той час, коли Москва піднімалася над іншими російськими землями й розпоряджалася їх судьбою, у самій Московській землі виникло питоме дроблення, що природно сповільнювало розвиток єдиновладдя, але в той же час і приймалися міри, щоб, при такому дробленні, зберігалася верховна влада особи, що княжили в самій Москві.

Особистість великого князя Димитрия Донського представляється по джерелах неясною. Ми бачимо, що в його отроцтві, коли він ніяк не міг діяти самостійно, бояри вели справи точно в такому ж дусі, у якому б їх вів і повнолітній князь. Літопису, уже описуючи його кончину, говорять, що він у всім радився з боярами й слухався їх, що бояри були в нього як князі; так само заповів він надходити й своїм дітям. Від цього неможливо відокремити: що з його дій належить властиво йому, і що його боярам; по деяких рисах можна навіть допустити, що він була людина малоздібний і тому керували іншими; і цим можна почасти пояснити ті протиріччя в його житті, які впадають в око, то змішання відваги з нерішучістю, хоробрості з боягузтвом, розуму з безтактністю, прямодушності з підступництвом, що виражається у всій його історії.

У серпні 1375 р. Димитрий із союзниками вступив у Тверскую землю, осадив Твер. Він простояв так чотири, тижня, а тим часом його воїни палили в Терской області селища, труїли в полях хліб, убивали людей або вели їх у полон. Михайло, не дочекавшись нізвідки допомоги, вислав владику Юхимія до Димитрию просити миру. Здавалося, прийшла сама благ6приємна мінута покінчити назавжди важку й руйнівну боротьбу з непримиренним ворогом, знищити тверское князювання, приєднати Тверскую землю безпосередньо до Москви й тим самим забезпечити із цієї сторони внутрішній спокій Русі. Але Димитрий удовольствовался змушеною смиренністю ворога, що у крайнім лиху готовий був погодитися на який завгодно принизливий договір, аби тільки залишалася можливість його порушити в майбутньому. Що всього важливіше в цьому договорі, ухвалено було стосовно татар, що якщо вирішено буде жити з ними у світі й давати їм вихід, те й Михайло повинен давати, а якщо татари підуть на Москву або на Твер, тим обом сторонам бути заодно проти них; якщо ж московський князь сам захоче йти проти татар, те й тверской повинен іти разом з московським. Таким чином, Москва, піднявшись колись винятково татарскою силою, тепер уже мала настільки власної сили, що зобов’язувала князів: інших земель коритися їй і у війні проти самих татар.

Утихомирення тверского князя роздратувало Ольгерда, але не проти Димитрия, а проти смоленського князя, за те, що останній, котрого він уважав уже своїм підручником, брав участь у війні проти Михайла. Набагато сильніше роздратувався за Твер Мамай і притім на всіх взагалі російських князів: він бачив явну зневагу до своєї влади; його останній ярлик, дана Михайлу, був поставлений росіянами ні в що. Він замислив провчити непокірливих рабів, нагадати їм батыевщину, поставити Русь у таке положення, щоб вона довго не посмітила помышлять про звільнення від влади ханів. Мамай зібрав всю силу волзької Орди, найняв хівинців, буртасов, ясов, увійшов у союз із генуэзцами, що заснували свого поселення на Чорному морі, і уклав з литовським князем Ягеллом договір заодно напасти на московського князя.

Коли Мамай, улітку 1380 р. заклавши свій стан при усті ріки Воронежа, призначав там збірне місце для своїх полчищ і чекав Ягелла, Димитрий збирав підручних князів на спільну справу захисту Русі. Бажання оброби з поневолювачами настільки вже дозріло й опанувало народними почуттями російського народу, що московському князеві не стояло необхідності чекати ратних і примушувати до якнайшвидшого прибуття.

Митрополита Алексія вже не було в живі. Він помер в 1378 р. Архіпастир, найголовніший радник Димитрия, в усі час свого первосвятительства вживав свою духовну владу для піднесення Москви й служив її інтересам. Московському князеві не хотілося мати в Москві інших первосвятителей, крім таких, яких сам московський уряд буде представляти патріархові для присвяти. У той час, коли доводилося Димитрию «іти на війну», Москва залишалася без митрополита, і ця обставина позбавляла похід, що вживається, звичайного первосвятительского благословення; але Димитрий звернувся за благословенням до преподобному Сергию, хоча й був з ним у незлагоді. Сергий користувався загальною повагою, його молитвам приписували більшу силу; за ним визнавали дарунок пророцтва. Сергий не тільки підбадьорив Димитрия, але й пророчив йому перемогу. Таке пророкування, зробившись відомим, сильно збудило у війську відвагу й надію на перемогу.

Димитрий виступив з Москви в Коломну в серпні; росіяни отовсюду приставали до нього. 26 і 27 серпня росіяни перевезлися чрез Оку й пішли по Рязанській землі до Дону. На шляху прискакав до Димитрию гонець від преподобного Сергия із благословенною грамотою: «Іди, пан, - писав Сергий, - іди вперед, Бог і св. Трійця допоможе тобі!»

6 вересня росіяни побачили Дон, а 8, у суботу, на зорі росіяни вже були на іншій стороні ріки й при сонячному сході рухалися струнко вперед до устя ріки Непрядвы.

Pages: 1 2 3