Особливе місце серед символістів займав №. Волошин (Максиміліан Олександрович Кириенко-Волошин, 1877-1932). Із символістами його поєднував суспільний индифферентизм, захоплення середньовічною містикою, індійською філософією, сучасним окультизмом. Сам Волошин указував на свою творчу близькість із В. Івановим і Бальмонтом, з якими його зв’язував інтерес до доль древніх культур, роздуму над ходом історії, лірична споглядальність. Однак на відміну від символістів Волошин був майстром яскравих мальовничих картин, у його віршах залучали конкретні, зримі образи, що зближало поета з наступною школою модернізму - акмеизмом. Волошин був талановитим живописцем, і це позначилося в його поезії: вірші Волошина настільки ж барвисті й виразні, як і малюнки

Значну частину життя Волошин провело в Криму, у Коктебеле (з 1917 року він жив там постійно), і в його віршах знайшла барвисте й мальовниче відбиття природа цього чудесного краю - гори, ущелини, морські брижі й прибій:

• Зелений вал отпрянул і лякливо
• Умчався вдалину, весь пурпуром горя
• Над морем розлилася широко й ліниво
• Співуча зоря
• («Полудень»)

Волошинские пейзажі і його манера листа виділяли його із середовища символістів з їхніми мрячними образами, декоративними пейзажами. Сам він визначав свій стиль як «неореалізм», що він розумів як сполучення символізму й імпресіонізму

Волошин вів життя пустельника, не проявляючи інтересу до політичних і соціальних подій. Однак ні світова війна, ні революція не могли пройти для нього непоміченими. Війну він не виправдав, але це не було революційним її неприйняттям або хоча б пацифістським протестом, а своєрідною позицією смиренності й покірності подіям. Складним було його відношення до революції, як Лютневої, так і, особливо, до Жовтневого. У листопаді 1917 року Волошин пише вірш, у якому виражена войовнича позиція російського символізму й акмеизма:

• Про господи, разверзни, розтопчи,
• Пішли на нас огнь, виразки й бичі
• Германців із Заходу, монгол Свостока.
• Віддай нас у рабство знову й назавжди,
• Щоб надолужити смиренно й глибоко
• Иудин гріх до страшного суду

Не можна затверджувати, щоб Волошин підтримував контрреволюцію. Він був не в ладах з білогвардійцями, на підозрі у врангелевцев, але й переконаним іншому революції теж не став. Кривава боротьба пугала цього тихого споглядальника, і, керуючись засадами абстрактного гуманізму, він проповідував нейтральність, радив «у дні революції бути Людиною, а не Громадянином». У вірші «Будинок поета» (1926), згадуючи бурхливі події громадянської війни, Волошин з деякою навіть гордістю писав, що будинок його відкритий був всім вітрам, що в ньому знаходили притулок і «червоний вождь і бедий офіцер».

У складних умовах громадянської війни в Криму Волошин зберіг, однак, високе почуття патріотизму, залишився на батьківщині, у те час, як багато хто його друзі покинули Росію разом із залишками білих армій, що бігли,

Після закінчення громадянської війни поет бере живу участь у будівництві культури, веде невтомну роботу з охорони історичних і культурних пам’ятників у Криму, безоплатно передає в державні музеї свої знамениті акварелі, а свій будинок у Коктебеле — під будинок відпочинку для письменників. Як уже говорилося, деякі символісти на короткий час захопилися романтикою революції 1905 року. Це спостерігалося в середовищі й російських і українських поетів. Так, досить широко відбиті події революції в поезії А. Олеся, що, по вираженню М. Рильська, і оспівав революцію, і оплакав її поразку. Деякий політичний зліт виявився в 905 році в Н. Мінського, що виразився в створенні «Гімну робітників» (905) і інших революційних віршів. Він зробив також спробу перевести «Інтернаціонал», був номінальним редактором більшовицької газети «Нове життя» (фактично неї редагували Бєлінський і Горький). Однак все це було лише тимчасовим захопленням революцією, «триденною любов’ю», що й позначилося у віршах Мінського. Так, в «Гімні робітників» неважко побачити поверховість і наївність у розкритті революційних ідей і ідеалів. Це помітив навіть такий далекий від революційного пролетаріату критик, як С. А. Венгеров, що писав про «дивне запрошення пролетарів з’єднатися для бенкетів і «сп’яніння життям». Що за суміш соціал-демократизму з декадентським «оргиазмом» і всіляким «вакхизмом»!» .

У роки реакції більшість символістів було охоплено настроєм повного розчарування, розпачу, безвір’я, ренегатства. «Почуття занепадництва на багато років охопило інтелігенцію,- згадує письменник-демократ Блукач.- Загальним занепадом духу тільки й можна було пояснити успіх песимістичної «арцибашевщини», інтелігентське міщанство полізло в «санинство» 2. Мережковский і Гиппиус із особливою запопадливістю проповідують неохристианство. З’являються порнографічні писання Ф. Сологуба, М. Кузмина, А. Каменського. Проповідь аморализма стала модою

Кращі представники росіянці й українській культурі одностайно засудили суспільний индифферентизм декадентів, їхній песимізм і байдужість до гострих проблем соціального життя. Український поет-революціонер П. Грабовський справедливо розцінював цю позицію як «тенденційність, огидну, шкідливу, егоїстичну».