Чим більше опановує Плюшкиным спрага нагромадження, тим ничтожнее стає його життя, та й він сам: “Людські почуття… міліли щохвилини, і щодня що-небудь втрачалося в цій зношеній руїні”. Плюшкин ні з ким не спілкується: ненаситна жадібність зруйнувала його зв’язок з людьми. Він зовсім самотній через свою корисливість і ізольований від життя

Сам собі він здається беззахисною істотою, який кожний норовить ограбувати, а тому не бажає нікого бачити. Якщо ж йому й доводиться з ким-небудь зштовхнутися, то він зображує із себе людини, змушеного бідувати. Будучи істотою абсолютно паразитичним, Плюшкин із глибокою ворожістю й ворожістю ставиться до своїх кріпаків, уважаючи їхній тунеядцами, ледарями й злодіями. Він морить селян голодом, а тому в нього, на радість Чичикова, виявляється величезне число мертвих душ. Всі поміщики, настільки яскраво й безжалісно показані Гоголем, а також центральний герой поеми - живі люди. Але чи можна про їх так сказати?

чиМожна їхньої душі назвати живими? Хіба їхні пороки й низинні спонукання не вбили в них все людське? Зміна образів від Манилова до Плюшкина розкриває усе більше усиливающееся духовне збідніння, все зростаюче моральне падіння власників кріпосних душ. Назвавши свій добуток “Мертві душі”, Гоголь мав на увазі не тільки померлих кріпаків, за яких ганявся Чичиков, але й всіх живих героїв поеми, які давно вже стали мертвими

Pages: 1 2