“Ми” Недавно в одній зі своїх мов тов. Ленін помітив: “соціалізм уже тепер не є питання віддаленого майбутнього, або якої-небудь відверненої картини, або якої-небудь ікони”. У цьому головне нашої епохи. Соціалізм перестав бути ідеалом у тому розумінні, у якому він був раніше, скажемо, років 20-30 тому назад. Він не заклична зірка, що сіяє в далеких і чистих небесах, він став питанням тактики, практики й втілення в безпосередньо-безпосередньо-дане життя. І це змушує одних радісно й тремтливо заглядати кудись вище, намагатися підняти наступну завісу й зухвало мріяти про подальші завоювання, і великим, непідробленим страхом наповнює інших, страхом перед тим соціалізмом, що вже входить, так сказати, у побут, тому що історичний вирок приводиться вже висполнение.

Роман Замятіна цікавий саме щодо цього: він цілком просочений непідробленим страхом перед соціалізмом, з ідеалу остановящимся практичною, буденною проблемою. Роман про майбутнє, фантастичний роман. Але це не утопія, це художній памфлет про сьогодення й разом з тим спроба прогнозу в майбутнє. У цьому майбутнє всі проинтегрировано на землі й будується великий інтеграл для того, щоб завоювати весь всесвіт і дати їй математично-безпомилкове щастя

Нерушимою стіною відділене людське культурне суспільство від іншого миру й із часу 200-літньої великої війни а пройшло із цього часу 1.000 років ніхто не заглядає за цю стіну й ніхто не знає, що там. Всі остеклянено, усе на очах, на обліку. Скляне небо, скляні будинки; немає “Я” є “Ми”, в одну годину встають, працюють, під команду їдять нафтову їжу, у певні годинники люблять по рожевих талончиках, і треба всім єдина держава й благодійник людського роду, що мудро пекется про безпомилково-математичний счастьи. Однак не всі проинтегрировано: є в людини волохаті руки й “душу” і ц дурне “хочу по своїй волі жити”. Не у всіх, але все-таки такі й не одинак

И от виникає думка: зруйнувати стіну, скинути благодійник, знищити математикові в житті. Керує всім цим жінка, героїня за номером. Разом з нею й із групою інших руйнівників один з будівельників Інтеграла від його ім’я ведеться оповідання (запису), попадає через підземний хід за стіну

Там: “Земля, п’яна, весела, легка, пливуть” і люди без одягу, покриті блискучою вовною, трава, сонце, птахи. Підготовляється повстання, десь зруйноване стіна, робиться спроба використовувати Інтеграл при польоті для тих, хто за стіною. Але бюро хоронителів розкриває змову; виробляються арешти, героїня піддається страти, а в будівельника, як і в усіх, роблять операцію: вирізують фантазію. Роман робить важке й дивне враження. Написати художню пародію й зобразити комунізм у вигляді якоїсь понад-казарму під величезним скляним ковпаком не ново: так издревле вправлялися супротивники соціалізму шлях уторований і безславний

А якщо додати сюди міркування про носи, а це теж є, які повинні бути неодмінно у всіх однаковими, то стане ясним характер і напрямок памфлету. І всі тут невірно. Комунізм не прагне скорити суспільство під нози єдиної держави, навпаки, він прагне до його знищення, до того, щоб воно відмерло. Комунізм не ставить метою поглинання “Я” “Ми”, він веде до синтезу особистості із суспільним колективом; у його завдання не входить також проинтегрированная, омеханиченная й омашинизированная життя в тім виді, як це представлено художником у комуністичному суспільстві не буде ні міста в його сьогоденні, ні села з її “ідіотизмом” мислиться з’єднання міста сдеревней.

Якщо художник мав на увазі наш комунізм воєнного часу, те й тут памфлет б’є повз мету: практику військового Даний текст призначений тільки для приватного використання 2005 комунізму можна зрозуміти, тільки взявши до уваги, що потрібно було воювати, воювати, воювати з могутнім ворогом, що Сов. Росія була обложеною міцністю; про це в романі ні слова. Протиставляти комунізму травичку, свавілля людське й людей, що обростили волоссями, значить не розуміти суті питання. Ще Гліб Успенський відзначив, що травоїдне життя має один істотний недолік: від порожнього випадку залежить. Увірветься в життя такий випадок, а він уривається постійно й безупинно й вся дивна травоїдна гармонія йде на смарку. Тому-Те й відмовилася людина від цього райського первісного блаженства й захотів улаштувати свій рай з машинами, електрикою, аеропланами

Що ж стосується формули: по своїй дурній волі жити хочу, то адже це тільки здається людям, що обростили волоссями, що вони живуть по своїй волі; при соціалізмі ця залежність людини від стихії й незнання цієї залежності будуть замінені знанням і планомірним науковим звільненням від її (стрибок із царства необхідності в царство волі). Замятін написав памфлет, що ставиться не до комунізму, а до державного, бисмарковскому, реакційному, рихтеровскому соціалізму. Не даром він перелицював своїх “Остров’ян” і переніс звідти в роман найголовніші риси Лондона й Джесмонда, і не тільки це, але й фабулу. Іноді це доходить до дріб’язків (носи й проч.). І начебто почуваючи, що не все в романі на місці, Замятін вкладає у вуста своєї героїні N 1, слова, зовсім не ожиданные й не в’яжуться із загальним духом роману

Відповідаючи будівельникові, N 1 говорить, що герої двохсотлітньої війни (читай більшовики) були праві, тому що руйнували старе. Їхня помилка в одному: вони вирішили потім, що вони останнє число, а такого ні, т.-е. з руйнівників вони зробилися консерваторами. Якщо це так, якщо “герої двохсотлітньої війни” були праві у свій час, то запитується, чи переживаємо ми тепер цей час, час руйнування старого миру? Усякий, перебуваючи в здоровому розумі й твердій пам’яті, скаже: так, переживаємо, по тій простій причині, що старий мир ще не зруйнований і коштує поки що досить міцно. А раз так, то на якій підставі художник знаходить своєчасним боротися з “комуністичним консерватизмом”, залишаючи останнім часом у тіні інший, старий мир? Або він думає, що ми вже перемогли вкрай?

Ми, звичайно, упевнені, що переможемо остаточно й безповоротно, але вважати це фактом, що відбувся, легковажно. Роман-Те, следственно, б’є не туди, куди треба. У романі протест і повстання свій початок ведуть від любові будівельника до жінки за номером той^-те-таке-те. Мотив замятинский, вузько-індивідуальний

Не мудро, що кінець песимістичний. Єдина держава роздавила повсталих, а до того ж і героїня в її відносинах до будівельника виявилася сама проинтегрированной: вона мала на увазі використовувати його як потрібну й корисну людину. Іншого кінця й не може бути, коли комунізму протиставляється травичка, люди без одягів і вузько-винятково особистий протест