Основним сенсом роману і стає проникнення у “єство” Великого Гетсбі, а через нього — в сенс самої “американської мрії». Гетсбі — людина, яка створила себе за рецептами американської моралі, і володіння багатством є невід’ємним компонентом мети і сенсу його життя. Втім, воно облагороджене мрією, красою, любов’ю. Він має землю, віллу, машину (світлий лімузин — машина смерті, промовистий американський символ руху дорогою життя). Власне, його майно описано широкими вільними мазками.

Його самоповага мало залежить від тих засобів, якими здобуто багатство. Він певен у правильності власного шляху, вважає, що досяг всього своєю працею. Сукупність правил, що нею керується підліток Джиммі Гетц, дуже нагадує франклінівські заповіти, заповіти батьківпілігримів, засновників американської буржуазної держави.

Загибель Гетсбі відбувається не через зіткнення з реальністю (з нею він перебуває в повній гармонії!), а від руйнування, краху, спустошення мри, оскільки тиражована спрощена “американська мрія”, яку зведено до багатства, розходиться із ідеалом батьківпілігримів, не може дати щастя людині, яка зросла на цих ідеалах.

Багатство становить фетиш і предмет цього роману, воно зображене автором комплексно. Кохана, мрія Гетсбі Дейзі та її чоловік Том Б’юкенени до багатства причетні від народження, вони — його носії і його “контекст”. Том постає його жорстким, сильним, безжальним тілом. Дейзі — вишуканий витвір, зросла на багатстві прекрасна квітка. Недаремно в її голосі “бринять гроші”. Дейзі — далека родичка, а Том — колишній однокурсник Ніка, вони живуть у фешенебельному районі ІстЕгг, розташованому якраз навпроти ВестЕггу (і ця планометрія промовиста — адже традиційно вважається американський Захід країною дикого багатства, а Схід — регіоном окультуреної заможності).

Фіцджеральд описує власність Б’юкененів детально й неспішно: “Це була весела червонобіла споруда в південному колоніальному стилі з видом на затоку. Травник, що розпочинався майже біля самої води, біг з чверть милі до парадних дверей, перестрибуючи через сонячні годинники, і стежки, посипані товченою цеглою, і пломеніючі квітники, аж поки, досягши будинку, мовби з розбігу спинався на стіну яскравозеленим виноградним лозінням…”.

Будинок Б’юкенена — то не просто житло, а майно, яке характеризує своїх господарів. Фіцджеральд ніби вдихає живий дух в інтер’єрну картинку, щоб далі, у символічному русі, поєднати майно й вчинок і тим схарактеризувати його хазяїна: “Легкий вітрець гуляв по кімнаті, підхоплюючи завіси, мов бліді, — то вдуваючи їх досередини, то видмухуючи надвір…, і коли вони опускалися, по килиму винного кольору перебігала тінь, мов жмури, зняті бризом на морській гладі. Єдиною нерухомою річчю в тій кімнаті була величезна канапа, на якій… сиділи дві молоді жінки. їхні білі сукні морщилися і тріпотіли, неначе вони обидві щойно злетіли сюди після короткого польоту навколо дому…”. В наведеному уривку багатство вже не просто достаток і комфорт, а естетичні категорії — краса, простір, світло. Саме тут уперше як частина інтер’єру з’являється Дейзі, вона й є найдорожчою і найпринаднішою власністю Тома Б’юкенена.

Автор у романі “Великий Гетсбі” не стільки описує головного героя, а саме той світ, до якого він прагне, і, описуючи цей світ багатства, він приводить нас до думки, що Гетсбі приречений на загибель із самого початку! Він до цього йшов — він це отримав.

Найбільшою трагедією Гетсбі є його кохання до Дейзі, марна надія заволодіти нею. Саме це кохання штовхає його на шлях збагачення, до тих людей, які є “серцем” (хоч і прогнилим) світу заможних.

У романі немає докладного портрета героїні. Автор звертає нашу увагу лише на звабу її голосу. Він акцентує, що в її голосі чується дзвін грошей. Це втілення тієї краси, поетичності, втаємниченості, які оточують багатство. Дейзі органічно всотала і привласнила силу грошей, стала символом краси, щастя, що уособлюється багатством. У цій соціальній ролі, яка стала її натурою, вона й виступає в романі. Ось до такого багатства все життя прагне Гетсбі. Недарма в його спогадах Дейзі існує лише в оточенні речей. В її домі “Гетсбі осягав таємницю юності в полоні і під охороною багатства, вдихаючи свіжі пахощі одежі, якої було так багато, — а під нею була Дейзі, світла як срібло, благополучна і горда, безконечно далека від виснажливої боротьби бідняків” [6]. Таку Ті і хоче привласнити як нагороду за віддану любов, як вищий сенс свого життя Джей Гетсбі.

Проте “квітка”, що зросла в багатстві, “не тягне” на роль найбільшої духовної нагороди. Вона недалека за своїм розумовим розвитком (згадаємо, як вона характеризує малозрозумілі для неї заняття чоловіка: “Наш Том стає мислителем. Він читає різні мудрі книжки з довжелезними словами”). Вона фальшива у своїх нечисленних материнських проявах, вона байдужа до всього, що не стосується її особисто.

Мабуть, колись юна леді справді любила нестямно закоханого в неї вдягненого у військову форму майбутнього героя лейтенанта Гетсбі, якому дала обіцянку дочекатись його, але не змогла тієї обіцянки стримати. Молодій жінці надзвичайно пасує трепетна любов таємничого багача Гетсбі. Згадаймо ту несподівану “прозу”, яка найбільше вразила її серед багатства Гетсбі: вона щиро розридалася від виду тих численних найвищого гатунку сорочок, що їх розкидає перед нею закоханий претендент. Вона була б згодна відповісти на його почуття… але й не більш того. їй не сила відмовитися від шлюбу із Томом (хоч він і не криється із своїми зрадами), вона його “кохає теж”, та й нащо? Адже цей шлюб абсолютно влаштовує обох, це союз спільників.

Вражаючою є остання сцена з участю Дейзі. В той час, як схвильований Гетсбі, що прийняв на себе відповідальність за страшний вчинок Дейзі, яка збила людину, сидячи за кермом, і проїхала, навіть не зупиняючись, вештається у садибі Б’юкененів, готовий провести тут всю ніч, аби при необхідності підтримати вражену (з його точки зору) тендітну кохану, вона спокійно вечеряє в кухні, й їхні з Томом тіні (ознака живих людей і водночас тільки їхні пласкі відбитки) дуже сумирно просвічують крізь віконне скло… Тож якщо приймати Дейзі за символ вищої краси, створеної багатством, то всього того, мабуть, досі, щоб переконати читача у неспроможності самої американської мрії.

Якщо Дейзі — душа багатства, то Том — його міцне тіло. Том з клану багатих, багатство оточує його від народження, воно сформувало його особистісні риси: впевненість у собі, тупе вдоволення, почуття самоповаги і вседозволеності. Навіть у розмовах з приємними йому людьми в його голосі чулися нотки презирства, відкритої зверхності. Для підтвердження його “тілесності” створено й лінію його коханки Міртл Уїлсон, дами вульгарної, для якої Том слугує тим символом “краси багатства”, що для Гетсбі його втілює Дейзі.

Погравшись й потішившись життям інших, господарі життя Том і Дейзі — винуватці смерті Джея — їдуть шукати пригод в інших місцях. Життя у світі розкоші, де “оркестри щороку вводили в моду нові ритми”, “де цвіли орхідеї”, позбавило їх почуття провини і відповідальності. Навіть у своїй смерті Гетсбі залишається вражаюче самотнім, ніким не зрозумілим, нікому не потрібним.

Епізод похорону Гетсбі— один з центральних у романі. Дейзі, не кажучи вже про безліч людей, що користувалися гостинністю Гетсбі, не віддала йому останньої шани. Лише оповідач, скептичний і раціональний Нік Каррауей, не відступився від людини, яка, здавалося б, уособлювала все те, що він щиро зневажав. Ніку “… хотілся відшукати для нього когось. Хотілося увійти до кімнати, де він лежав, і запевнити його: — Я відшукаю вам когось, Гетсбі. Не хвилюйтесь. Довіртесь мені, а я вже вам когось відшукаю”.

 Нік збивається з ніг, розшукуючи у місті цього чергового “когось”, і вже зовсім щиро каже батькові Гетсбі, що вони були найближчими друзями. НьюЙорк, у якому живе силасиленна людей, що знали Гетсбі, німотствує. Всі намагання Каррауея приречені на невдачу, хоча, як нагад, як останнє прохання, в його мозкові калатає: “Слухайте, старий, ви повинні відшукати мені когось. Ви маєте подбати про це. Я не можу пройти крізь все це на самоті”.

Трагічність Гетсбі в тому, що він розривається між вірою у два суперечливі міфи водночас, що несумісність бажань і стає причиною загибелі — багатство і щастя нетотожні, але прагматизм і мрійливість американця неподільні.

Pages: 1 2