Заслугою Куліша є те, що він зумів створити в романі строкатий, різнобічний, а таму живий і повнокровний образ козацької України 1663 р. Цей образ, у якому сконденсовано характерні особливості багатовікової історії Русі-України, символізує її драматичну, а то й трагічну долю, либонь іще від часів занепаду Київської Русі, а особливо за козаччини, та й навіть, завдяки пророчій інтуїції автора, у визвольних змаганнях ХХ ст. Шукаючи в українській старовині «історичного смислу й поезії», Куліш символічним образом «нещасливої старосвітщини» переконливо показав, що хаос в українській історії, втрата державної самостійності Русі-України були спричинені насамперед соціальним розвратом, класово-становою боротьбою, руїнницькими діями свавільних, національно безвідповідальних або й несвідомих елементів серед різних верств самої української народності (козацької старшини, запорожців, міщан, посполитих), князівськими і гетьманськими міжусобицями, егоїстичною пристрастю національних провідників до старшинування, їхньою виснажливою боротьбою за владу, намаганням будь-що зберегти своє старшинство, неспроможністю й небажанням національних сил об’єднатися в боротьбі проти чужоземних загарбників.

У 1860-х роках Куліш створив українською мовою й надрукував ряд оповідань, різних за жанровими модифікаціями: морально-повчальні оповідання «Про злодія у селі Гаківниці», «Потомки українського гайдамацтва», романтично-баладне оповідання «Гордовита пара», романтичну ідилію «Дівоче серце», гумористичне оповідання «Сіра кобила», історичні оповідання «Січові гості Чуприна і Чортоус», «Мартин Гак».

Українські оповідання Куліша написано в дусі тодішньої етнографічно-побутової школи, що її він сам-таки й формував: ідеалізація патріархальної моралі, ідилічні картини старосвітського селянського побуту, критичне ставлення до сучасної імперської дійсності, зокрема солдатчини, оздоблення сюжету фольклорними переказами, використанням форми народної оповіді. Тексти будуються як «споминка старого діда», «бабусине оповідання», виклад ведеться від імені «хуторянина» чи якогось іншого народного оповідача й лише як виняток, у «Потомках українського гайдамацтва» - від імені «сина крутоярівського пана».

Із середини 80-х до середини 90-х років Куліш писав, переробляв і заново переписував автобіографічну художню прозу російською мовою (цикл автобіографічних прозових творів, у персонажах і сюжетах яких спогади переплітаються з художньою вигадкою: «Дедушкин завет», «Омут», «Владимирия», розпочатий «Последний из Борецких»). Три останні з них містять історичні та соціологічні екскурси.

Українська художня проза Куліша 40-х, а потім початку 60-х років виявляє велику залежність од передтекстів – фольклорних, інолітературних, літописних. На народних казках, легендах, переказах, оповіданнях створено «Цигана», «Очаківську біду», «Бабусю з того світу», частково «Орисю», свої літературні передтексти мають та-таки «Орися», «Товкач (Оповіданнє Ауербаха)», літописні та інші історичні матеріали лягли в основу «Чорної ради». Літературно записане чужою рукою народне оповідання (спогади) Куліш перетворив на «Січових гостей Чуприну і Чортоуса». Інші його українські оповідання також сягають фольклорних джерел. Ці всі новелістичні твори, з різними в кожному з них частками запозиченого й оригінального, - олітературені фольклорні першоджерела, українізовані вільні переклади й переробки, стилізовані народні оповідання – вкупі з «Чорною радою», написаною на взірець вальтерскоттівського історичного роману й побудовано на літописних та інших вітчизняних та інонаціональних історичних пам’ятках, складають органічну єдність. Вони взаємозумовлюються і взаємодоповнюються (рівночасна фольклоризація, національна історизація та європеізація українського письменства).

Головні здобутки письменника у 60-90-х роках пов’язані з його поезією та драматургією.

Вершиною поетичної творчості Куліша стала збірка «Дзвін: Староруські думи й співи» (Женева, 1893), складена з віршів і поем 1882 – початку 90-х років. У ній автор значною мірою продовжив свій віршований громадянсько-естетичний маніфест і політичний памфлет, розробляючи науково-публіцистичний, полемічний і сатиричний стилі української політичної, філософьско-історичної та громадянської лірики. Він знову закликав краян очиститися від «руїнних гріхів» і «духом незлобним, умом благородним / Культурі спасенній» служити.

Другу половину «Дзвону» складає філософсько-медитативна, особистісно-психологічна, сповідальна лірика, яка стала не тільки найвищим здобутком Куліша-поета, а й одним із найвагоміших надбань усієї української поезії.

Окрасою української поезії стала любовна лірика та ліро-епіка «Дзвону», присвячена дружині – Олександрі Куліш з роду Білозерських.

Любовні вірші та поеми пізнього Куліша – унікальне явище не лише української, а й, мабуть, світової поезії. Це не надумана любовна лірика, не егоцентричні фантазії молодого закоханого, не вічіпна данина подружньому життю й не ввічливий знак уваги до дружини, а щире й художньо досконале вираження справжніх глибоких почуттів, перевірених часом. Поет зображає дійсні, а не уявні любовні взаємини. Його віршотвори вражають силою, відданістю, багатством та високою культурою любовного почуття.

У 80-90-х роках Куліш працював над великим за обсягом ліро-епічним поемами. У двох з них – «Магомет і Хадиза» та «Маруся Богуславка (1620)» - відбилося його зацікавлення мусульманським світом – арабським і турецьким. Цими творами він хотів відкрити християнській Україні етичні й культурні цінності ісламського світу, подолати у свідомості співвітчизників давню антимусульманську упередженість, негативний стереотип татар і турків, витворений фольклором та літературою, передусім романтичною (зокрема й власними текстами).

Вершина Кулішевої схильності до літературних містифікацій та колючого, не позбавленого злості гумору, що переходить у сатиру, - автобіографічна поема «Куліш у пеклі» (написано в 1890-1896 роках). Майстерно використавши міжнародний мотив мандрів у пекло та літературний досвід Гомера, Вергілія, Котляревського і Данте, письменник розповідає про свої науково-політичні розходження й побутові конфлікти з літераторами, вченими, видавцями та свояками. Це своєрідні віршові мемуари, дошкульні за висловом, жваві за викладом (складено їх тією самою строфою, що й «Енеїду» І. Котляревського).

Pages: 1 2 3