Оповідач побачив Печорина парубком «середнього росту: стрункий, тонкий стан його й широкі плечі доводили міцне додавання, здатність переносити всі труднощі кочового життя й зміни климатов, не переможене ні розпустою столичного життя, ні бурами щиросердечними; курний оксамитовий сюртучок його, застебнутий тільки на два нижні ґудзики, дозволяв розглянути сліпуче чисту білизну, що викривала звички чималої людини; його забруднені рукавички здавалися навмисно зшитими по його маленькій аристократичній руці, і коли він зняв одну рукавичку, то я був здивований худорбою його блідих пальців. Його хода була недбала й ледача, але я помітив, що він не розмахував руками - вірна ознака деякої скритності характеру… Коли він опустився на лаву, те прямій стан його зігнувся, начебто в нього в спині не було ні однієї кісточки; положення всього його тіла зобразило якусь нервову слабість… З першого погляду на особу його я б не дав йому більше двадцяти трьох років, хоча після я готовий був дати йому тридцять. У його посмішці було щось дитяче. Його шкіра мала якусь жіночу ніжність; біляві волосся, що в’ються від природи, так мальовничо обрисовували його бліде, шляхетне чоло, на якому, тільки по довгому спостереженні, можна було помітити сліди зморшок, що перетинали одна іншу…

Незважаючи на світлі кольори його волосся, вуси його й брови були чорні - ознака породи в людині… У нього був небагато підійнятий ніс, зуби сліпучої білизни й карі очі… Вони не сміялися, коли він сміявся!.. Це ознака - або злої вдачі, або глибокого постійного смутку. Через напівопущені вії вони сіяли якимось фосфоричним блиском, якщо можна так виразитися… те був блиск, подібний блиску гладкої сталі, сліпучий, але холодний; погляд його - нетривалий, але прониклив і важкий, залишав по собі неприємне враження нескромного питання й міг би здаватися зухвалим, якщо б не був настільки равнодушно спокійний».

Оповідач просить Печорина залишитися, щоб дочекатися Максима Максимовича, що пішло до коменданта. Печорин згадує, що, дійсно, учора йому говорили про давнього приятеля. Через кілька хвилин прибіг Максим Максимович, він так квапився, що піт градом котився з особи, «мокрі пасма сивих волось приклеїлися колбу, коліна тремтіли». Він хотів кинутися на шию Печорину, але той з холодною світською посмішкою простягнув йому тільки руку. Максим Максимович, що ще не міг віддихатися від поспіху, сбивчиво намагається запитувати Печорина про його життя, запрошує пообідати, поговорити, але Печорин відмовляється, посилаючись на необхідність їхати. «Так куди ж?» - запитує Максим Максимович.- «У Персію - і далі». На спогади старого про минуле, про Бэле Печорин сполотнів і відвернувся, майже негайно змушено позіхнувши

Максим Максимович, спочатку сторопівши від такої зустрічі, образився: «Не так я думав з вами зустрітися…» Печорин обійняв його й намагався утішити: «Невже я не той же?» Максим Максимович сказав, що в нього паперу Печорина, але той дозволив робити з ними що завгодно. На питання, коли ж він повернеться, Печорин зробив знак рукою, що міг означати: «Навряд чи! Та й нема чого».

Старий намагався зробити вигляд, що не відбулося нічого особливого, але було видно, що він дуже розсерджений і ображений. Він гарчав щось про світське життя Печорина, гордому його лакеї, поклажі, дивній потребі їхати в Персію, про світську молодь взагалі, перетворившись раптом в «упертого, сварливого штабс-капітана». Він відмовився їхати разом і виявилося, що він не був ще в коменданта й, мабуть, шукав замість цього Печорина. Оповідач смутно підсумував, чтотолько в молодості розчарування можна пережити, а в роки Максима Максимовича, подібну образу нічим замінити не можна. «Поневоле серце зачерствіє й душу закриється».

Журнал Печорина

До оповідача дійшли слухи про смерті Печорина. Ця обставина полегшила його сумніву й надавало право надрукувати записки цієї людини. «Історія душі людської, хоча б самої дрібної душі, чи не цікавіше й не корисніше історії цілого народу, особливо коли вона - наслідок спостережень розуму зрілого над самим собою й коли вона написана без марнолюбного бажання збудити участь або подив». Відповідаючи на запитання про власну думку про Печорине, автор говорить, що його «відповідь - заголовок цієї книги».

Pages: 1 2