Роман “Герой нашого часу” - самий зрілий і серйозний добуток М. Ю. Лермонтова, що стало значною віхою в розвитку російського реалізму. Роман являє собою трохи різних по жанрі частин, зв’язаних образом головного героя - своєрідним сюжетообразующим стрижнем, на якому будується весь добуток, - а також глобальною ідеєю автора найбільше повно розкрити цей образ. Для цієї мети М. Ю. Лермонтов використовував безліч художніх засобів і прийомів, якось: оригінальну композицію, побудову системи персонажів, різні способи оповідання, прийоми таємного й прямого психологізму. Одним зі способів розкриття образів у реалістичному добутку стає й пейзаж, що не втрачає, однак, і романтичних рис. Події роману розвертаються на тлі кавказької природи - типове місце дії романтичних добутків російської літератури (“Мцыри” Лермонтова, “Кавказький бранець” і “Бахчисарайський фонтан” Пушкіна). Із самого початку автор створює незвичайну, екзотичну, таємничу атмосферу; у першій за хронологічним порядком главі “Тамань” виникає романтичний образ моря: воно виступає як тло (постійно чутне звук битких об берег хвиль, герой любується прекрасними видами з вікна).

Романтичною традицією є й зображення морської стихії, бури, шторму (наприкінці глави); на якийсь час доля самого головного героя виявляється у владі водної безодні. Також немаловажну роль грає образ місяця: майже всі пейзажі в главі - нічні, і навіть образ дівчини-контрабандистки, ундини, даний майже повністю в місячному світлі. Чудовими романтичними пейзажними замальовками буяє й глава “Бэла”, перша за сюжетним порядком. Тут Лермонтов проявляє себе як щирий художник і майстер слова: картини природи вражають своєю жвавістю і яскравістю

Властиво, роман починається з опису Койшаурской долини: “З усіх боків гори неприступні, червонуваті скелі, обвішані зеленим плющем і увінчані купами чинар, жовті обриви, покреслені вимоїнами, а там високо золота бахрома снігів…” Сувора й прекрасна природа Кавказу створює романтичний настрій ще й завдяки небезпекам, що ховаються в ній: так, переїзд через Хрестовий перевал у непогоду автор описує у всіх льодову душу подробицях; жваво представляється “прірва така, що ціле сільце осетин, що живуть на дні її, здавалося гніздом ластівки”. Однак природа може бути не тільки тлом, але й реальною діючою особою, що впливає на долі героїв: наприклад, через грозу відбувається тривале побачення Печорина й Віри. Більше того, Печорин у щоденнику прямо говорить, що “повітря Кисловодська розташовує до любові” і “тут бувають зав’язки всіх романів, які коли-або починалися в підошви Машука”. Саме під час бури Максим Максимыч розповідає до кінця мандрівному офіцерові історію про Бэлу; непогода тут є передумовою до появи цілої повісті, а виходить, має сюжетне значення

Чим глибше й складніше добуток, тим більше значення в ньому мають деталі, замальовки, тло: у романі “Герой нашого часу” пейзаж володіє декількома функціями: він не тільки створює романтичну атмосферу, але й характеризує героїв, їхній внутрішній мир, насамперед - через відношення цього героя до природи. Сильні, самобутні особистості почувають із нею внутрішній зв’язок, знаходять у природі відпочинок, відновлюють щиросердечні сили. Печорин у своєму щоденнику барвисто описує всі принадності вечірнього степу, по якій він любить “скакати на гарячому коні…”, і при цьому зауважує: “Немає жіночого погляду, якого б я не забув побачивши кучерявих гір, осяяних південним сонцем”. Природа для нього - одна з деяких радостей вжизни.

Для Бэлы вид рідних гір - необхідне й навіть достатня умова для щастя. “З міцності видні були ті ж гори, що з аулу, - а цим дикунам більше нічого не потрібно”, - говорить Максим Максимыч, якого автор наділяє особливими здатностями почувати й розуміти природу. Як пише офіцер-оповідач, “у серцях простих почуття краси й величі природи сильніше, живее в сто крат, чим у нас, захоплених оповідачах на словах і на папері”. На більше глибокому рівні внутрішній мир героя розкривається через пряме зіставлення станів природи й душі людини. Так, у сцені, коли Печорин, одержавши записку від Віри зі звісткою про їхній від’їзд, намагається наздогнати неї, пейзаж даний у похмурих, безрадісних тонах

Автор нагнітає тяжке враження епітетами: хмара “чорна”, “в ущелину стало темно й сиро”, “Подкумок… ревів глухо й одноманітно”. Тут природа прямо відбиває щиросердечний стан Печорина.

Ще складніше, уже в динаміку, цей прийом використовується в сцені дуелі: спочатку ранок представляється Печорину “блакитним і свіжим”, потім (під час самої дуелі) він зауважує, що “між вершин уже бродили волокнисті хмари, що набігли зі сходу”. Після дуелі, побачивши знівечений труп Грушницкого, Печорин відверто пише: “Сонце здавалося мені тускло, промені його мене не гріли”. Природа як би змінюється разом з настроєм героя, увага читача акцентується на внутрішньому конфлікті в душі Печорина; таким чином, пейзаж у сцені дуелі виступає і як засіб таємного психологізму, більш повно виражаючи авторські ідеї й задуми. Пейзаж у романі виконує ще одну важливу функцію: він умовно готовить читача до майбутньої сцени, задає тон оповіданню, створює враження, що повинне підсилитися згодом. Так, перед зустріччю з Вірою, тобто першим у главі “Князівна Мері” вільним і щирим проявом почуттів Печорина, але разом з тим сценою досить напруженої, пейзаж описується передгрозовий: “повітря був напоєний електрикою”.

Перед сваркою Грушницкого й Печорина на Машуке з’являється “лиховісна хмарина”. Природа нібито пророкує, пророкує подальший характер розвитку подій; пейзаж у цих сценах символичен, але він може бути символичным по-різному: в епізоді переїзду через Подкумок сам струмок, мінлива й швидкий, а також сцена, що розігралася на ньому, иносказательно передають всю сутність відносини Печорина до Мері - Печорин використовує недосвідченість і щирість дівчини, уводить її в зніяковілість і, переїхавши через струмок, вислухавши її визнання, залишається холодний і байдужий. Сцена символична сама по собі, як і епізод у провалу: провал - не просто колишній кратер вулкана, але й майбутній провал, переривши в allsoch. ru 2001-2005 відносинах Печорина й князівни Мері. Сцена в провалу - останній момент їхнього зближення, вона передвіщає розлуку й відчуженість

Споглядання. картин природи може наводити героїв на філософські міркування: на початку глави “Князівна Мері” Печорин пише у своєму щоденнику: “Весело жити в такій землі! … сонце яскраво, небо синє - чого б, здається, більше? - навіщо отут страсті, бажання, жалю?..

” Тут відчувається пряма паралель із віршем “Коли хвилюється жовтіюча нива…”. Взагалі у філософських відступах, написаних Печориным, яскраво проявляється сам автор роману, тобто Лермонтов, і саме тому, що очевидно зв’язки цих відступів з віршами. Найбільш яскравий приклад філософського пейзажу - зоряне небо (глава “Фаталіст”), що наштовхує Печорина на думці про вічність небес і незначності людського життя (знову ж пряма зв’язок з віршем “Виходжу один я на дорогу…

”). І тут же з’являється місяць, “повна й червоний, як заграва пожежі”, - ще одна тривожна ознака. Коли в 1840 році вийшло перше окреме видання “Героя нашого часу”, Бєлінський відгукнувся про нього так: “Диявольський талант!” Роман викликав буру споровши й дискусій про проблему особистості, про образ Печорина, його моральності, характерності або нехарактерності; роман хвалили, лаяли, скорочували й захищали, але ніхто не міг заперечити досконалість художньої форми, літературної цінності добутку. Чудове й майстерне використання слова в створенні пейзажних замальовок, ретельно продумане розміщення описів природи в тканині роману - от що, зокрема, робить “Героя нашого часу” шедевром росіянці й світовій літературі