Психологічна достовірність цього складного образу ніде і ні в чому не порушується. Але потяг Марка Вовчка до широкого охоплення життєвих явищ вступає в протиріччя з формою розповіді від першої особи: розповідна манера починає перешкоджати епічному розвиткові дії, зобра-женню людей і подій з різних точок зору. Розповідну манеру витісняє і незабаром остаточно витіснить розповідь від самого автора.

Страждання Павла Чорнокрила і герой близької за темою і настроєм російської повісті «Лихой человек» видно уже не тільки збоку. Сліпа пристрасть Павла Чорнокрила до Варки, дівчини з чужого села, несамовита любов Петра і його ревнощі до минулого Параші приводять того й того до страшного злочину — вбивства дружини. У «Чорнокрилі» це тільки зачни, а все подальше — муки пошматованої совісті і каяття влочинця перед громадою. Заключні сторінки хвилювання селян, що вимагають справедливої кари, і вирішення пана оголосити Чорнокрила божевільним, щоб уникнути судової тяганини,— сповнені глибокого соціального змісту. Моральне спрямування повісті визначається її первісною назвою: «Від себе не втечеш».

З першим подихом весни Пассеки виїхали до Швейцарії. Тижнів зо два вони провели у Берні, в товаристві сипа Герцена, студента медика, який жив у сім’ї професора Фогта, а потім перебралися до Женеви. Маркевичі, позичивши в І. С. Аксакова 60 талерів у рахунок грошей, яких чекали від М. Щепкіна за «Рассказн из народного русского бмта», в середині березня вирушили до Невшателя, розташованого неподалік від Берна, а звідти — до Лозанни.

«У Невшателі чудове озеро; снігові гори здіймаються вдалині, як хмари, а від берегів чорніють тихі, вкриті лісом горби. Весь ландшафт спокійніший, і озеро веселіше. Тут (у Лозанні) тяжчі береги, похмуріша краса. Та ми якось поскучали в Невшателі і на останні два неполеопдори перебрались до Лозанни, правда, квартиру знайшли дешевшу і кращу» (з листа О. В. Маркевича до І. С. Аксакова від 21 березня 1880 року).

У Лозанні жили Станкевичі. Пассек мав обстежити тут тюрму, обладнану 8а пенсільванською системою. А втім, якщо його і не було поряд, Марія Олександрівна могла зустрічатися з ним у будь-який день — швейцарські відстані не були на перешкоді.

Опапаса пригнічувало безгрошів’я: «Через кожні сім днів на восьмий подають рахунок у готелі Рішемон (йісгіе-юоп, № 21), де ми зупинились, маючи п’ять франків у кишені. Сьогодні п’ятниця, а в середу подадуть нам цей фатальний рахунок. Невже поліція прийде скриню з білизною запечатувати?» — бідкався він «благодійникові», благаючи позичити ще 40 талерів з тієї суми, яку Щепній мав переказати до Мюнхена на ім’я Аксакова.

Довгожданнії порятунок прийшов наступного дня — в суботу 1\ березня: «Тільки що отримав переказані Вами до Невшателя 11711/2 франки, бо, виїжджаючи з Невшате-ля, ми попередили на пошті, що поїдемо до Лозанни. Дякую Вам, пайдобріший Іване Сергійовичу, за всі Наші послуги, турботи, розпорядження. …Та й Щемкім, спасибі йому, не затримався. …Тепер, дякуючи богові, ми уже спокійні».

Та спокій був оманливим. Тривога уляглась, а камінь на  душі  лишився.  Опанаса  Васильовича  все  нервувало.

Він нарікав на пізню весну: «Я певен, що у Києві зараз зелено. Якщо мене придушить лавина, то так мені і треба…» Бурчав на Богдана: «Дичавіє і дурнішає: просить замовити йому фрак, щоб бути кельнером…» Вболівав за дружину: «Мені здається, Маша страждав від сумнівів щодо самої себе. Бідна, як мені її шкода!» Запевняв Аксакова, що його моральна підтримка буде для неї такою ж цілющою, як гірське повітря: «Напишіть їй дружнього, доброго листа: таким заходом Ви проженете і хворобу її і нудьгу…» Складав химерні плани: «Білозерському дозволили, нарешті, журнал, і я сподіваюсь передати йому свої зібрані протягом шести років прислів’я і одержати гроші, щоб мати змогу повернутися до Росії».

А поки що цих коштів не було, і вітг писав до Аксакова листи, в яких розводився про переваги православних обрядів перед католицькими і протестантськими, описував швейцарську природу і визначні місця Лозанни.

Маркевичі обійшли старе місто з його довгими сходами і тісними терасами, плутаними кривими і’г крутими провулками, оглянули середньовічну ратушу і готичний собор XIII століття, відвідали славетний Інститут сліпих і картинну галерею Арло. Та після Німеччини і Бельгії усе це вже по викликало подиву. Велике враження на них справили лише республіканські порядки, які їм пощастило спостерігати в дії при обговоренні савойського питання у Раді кантона Ваадт.

У березні 1860 року Наполеон III захопив Савойю і Ніццу. Над малепького Швейцарією нависла загроза вторгнення французьких військ. Кантон Ваадт і його столицю Лозанну відділяло під Савойської області лише Женев-ське озеро.

В середині квітня Опапйс писав Лксакову: «Вам потрібно приїхати, шановний співвітчизнику, між іншим для ТОГО, Щоб побачити в дії швейцарську свободу. Коли швейцарці танцюють, вчаться, розважаються, тоді не можна побачити їхнього політичного життя; тепер Ви його побачите. Я вчора був на демократичній Лозаннській раді, що зібралася у міському будинку в зв’язку з савойськими справами… Виголошували промови… Говорили не вчені — селяни, і їхнє красномовство, зустрінуте хихиканням, проводячий сльозами».

Опапасові Васильовичу легше було зрозуміти настрої вільнолюбних швейцарців, ніж непокірну натуру своєї дружини. її фізична присутність лише посилювала духовну відчуженість. Вона заглибилася у свій внутрішній світ, тримала під сімома замками тайники свого серця. Та одного разу в листі до Аксакова, людини аяі ніяк не близької, несподівано відкрила вайпотаємніше — свос житейське і художнє кредо. Для розуміння особистості й письменницької позиції Марка Вовчка це послання, написане у переломний період життя, дає більше, ніж десятки її листів до вірних друзів.

 «Ми тут прочитали, що в Київській і Чернігівській губерніях заарештовані змовники, що серед них багато офіцерів і чиновників. Я думаю, іцо мого брата теж заарештовано, але ще не знаю напевно. Сумно це було, але всю печаль пересилює щось живе, ніби веселе. Приємно було дізнатися, що є люди, які люблять нерозсудливо, які вірять нерозсудливо. Розсудливість для мене — ніби дуже поважна й корислива пані,— ніяк не хочеться їй вклонитися, а розминутися бажаєш з нею».  «Я працювала. Тепер закінчую свою роботу. Писала я здуру, як кажуть, а думок не проводила, хіба самі провелися. Скажіть, як це збиратися говорити про щось навмисне? Це все одно, що збиратися когось зустріти ласкавіше або палкіше подякувати — тільки й того, що соромно буде. Я люблю про все думати, а коли щось замишляти почну, вийде вже зовсім недобре, може, і добре, та не по правді, а мені дуже правди хочеться».

«Я ніколи не шукаю умов для того, щоб писати, навіть і не думаю. Хіба ж ви думаєте, що зійти на гору і зразу ж описати? Чи почали б ви малювати портрет доброї людини, якби до неї потрапили? Краще на неї саму надивитися. Я, справді ж, не шукаю ні палаючого каміна, ні диких скель для своєї роботи. Як це я буду готувати і те-то і те-то для того, щоб краще писалося. Мені треба залишитися самій, та й то, напевно, тому, що я люблю побути на самоті. Та якщо вже пишеться, то пишеться і тоді, коли голова болить, лихоманить, коли діти навколо бігають, і під руку штовхають, і на вухо кричать, і грубка не горить, а курить».

У Швейцарії ще більш зміцніла її дружба з Пассеком, і після десятирічного сімейного життя вона розлучилася з Опанасом. Але у зв’язку з тим, що за тогочасними законами для юридичного розриву шлюбу не було достатніх причин, вона так і залишилася його законною дружиною, а згодом — «удовою надвірного радника О. В. Маркевича».

Усе літо і частину осені вона мандрувала. її непосидючий характер вимагав руху, кликав у нові місця. Виникали прожектерські плани подорожі в Палестину чи в Америку. «Я не ручаюсь,— попереджала нона Станкевичів,— що ви не одержите від мене коли-небудь листа з незайманих лісів». Звичайно, це були тільки мрії. Довелось обмежитися звичайними засобами пересування і звичайними екскурсіями по туристських маршрутах Швейцарії, Німеччини і Франції. Та й цього було досить.

Часті мандрівки по заздалегідь не передбачепих маршрутах були викликані не самою лише цікавістю. Бев допомоги посередників Марій Олександрівна не могла б підтримувати стосунки з редакторами журналів, з петербурзькими і московськими видавцями, Турботи по влаштуванню літературних і родинних справ змушували її шукати зустрічей з впливовими людьми, призначати побачення з друзями у найнесподіваніших місцях. Необхідно було забезпечити родину коштами і заручитися солідними протекцій ми, щоб влаштувати Опанаса Васильовича на службу.

Правда, він і сам пробував щось робити. їздив у Мюнхен до Аксакова: вів з ним переговори, переписував йому якісь папери, але нічого певного «благодійник» не обіцяв. Опанас пропадав у нього майже цілий місяць і повернувся нк у воду опущений.

Pages: 1 2