Навала половецьких орд являло однакову загрозу й для Русі й для Візантії. Піддавшись нападу половців у Європі й турок-сельджуків у Малій Азії, імперія звернулася до Заходу, що поклало початок епосі хрестових походів у Європі. В 1095 р. тато Урбан II призвав Європу звільнити Святу землю від невірних. Хрестоносці відвоювали в мусульман Єрусалим. Візантія втратила Сирію, але її воєнний стан покращився.

Владимир Мономах намагався використовувати утруднення імперії, щоб здійснити давню мрію київських государів. Він видав дочку заміж за візантійського царевича Лева Диогена. Після загибелі зятя Мономах направив посадників у дунайські міста, що належали царевичеві, і оголосив про приєднання їх до Києва. Слідом за посадниками на Дунай відправився на князювання син Мономаха В’ячеслав. Однак спроба Русі затвердитися на Дунаї не вдалася. Князеві В’ячеславові довелося покинути свої дунайські володіння.

Здійсненню планів Києва заважали внутрішні усобици, що підривали міць держави. Чернігівські князі, поглинені боротьбою з київськими князями, не змогли удержати під своєю владою землі на Чорному морі. На початку XII в. Тмутаракань була завойована византийцами.

Домагаючись допомоги Заходу імператор Олексій II Комнин запропонував обговорити питання про подолання догматичних розбіжностей між західною й східною церквою. Ідея унії породила відому віротерпимість. Однак грецьке духівництво, особливо на периферії православного миру, насторожено поставилося до закликів імператора. Київські митрополити продовжували викривати віровідступництво латинян, але зупинити проникнення на Русь латинства не могли. Не спокушені в тонкостях догматичних суперечок, князі не приховували симпатій до латинських обрядів. На словах вони засуджували латинян, на ділі використовували будь-яку можливість, щоб поріднитися з латинськими королівськими й князівськими будинками. Владимир Мономах, посватавши дочку угорському королеві, звернувся до глави церкви з питанням, "како отвержени биша латина від святия соборния й правовірні церкви?" Роз’яснення митрополита не перешкодили висновку шлюбу. Синові Мстиславові Мономах обрав у дружин шведську принцесу. З дочок Мстислава одна була замужем за імператором Андроником Комнином, дві дочки й два сини поріднилися з латинськими можновладними родинами Ськандинавії, Угорщини, Чехії й Хорватії. Греки мали підстави дорікати нащадків Ярослава за поступки латинянам.

В епоху князівських з’їздів князі усталили свої права на отчини. Неминучим наслідком такого порядку був розділ Русі. Однак династії Мономаха вдалося на час призупинити розпад держави, здійснивши на практиці ідею старейшинства київського князя. Опираючись на свою військову перевагу, князь Володимир гасив усобици, упокорював непокірливих братів і племінників, розпоряджався отчинами підручних князів.

Син грецької царівни Володимир Мономах був по мірках свого часу добре утворений і проявляв схильність до літературної праці. У своєму "Повчанні дітям" Мономах з’являється, як християнський письменник і князь, що і "худаго смерда й убогие вдовиці не дав есмь силним обидети". Даючи синам ради, як вести війну і як тримати будинок, як благотворить убогим, сиротам і вдовицям, Володимир додержувався своїх подань про ідеального правителя.

У житті Мономах не завжди йшов прямим шляхом, порушував клятви, не чурался віроломства, був нещадний до ворогів. Його політика відзначена рисами візантійської витонченості, "лукавства", за яке російські літописи настільки часто дорікали греків.

Після смерті Володимира київський престол успадковував його син Мстислав ( 1125-1132). Йому вдалося нарешті підкорити своєї влади Полоцкое князівство. Останні полоцкие князі були відправлені у вигнання в Константинополь.

Після Мстислава київський престол дістався його братам. Розбрат між ними привів до тому. Що в боротьбу за Київ вступили діти Олега - онуки Святослава Ярославовича, що сиділи в Чернігові. Русь остаточно втратила державну єдність.

Дослідження суспільного лада Древньої Русі сполучено з більшими труднощами. Давньоруські архіви загинули. Серед збережених джерел найбільш значним є ранній звід російських законів. Відповідно до переказу, записаному новгородським літописцем, князь Ярослав дав Правду новгородцам з таким напуттям: "По цій грамоті ходите, яко ж спиах вам, такоже тримаєте".

Правда Ярослава являла собою запис звичаєвого права. У язичеській Русі норми звичаєвого права мали силу неписаного закону. Хрещення Русі й введення у вживання слов’янської писемності створили ґрунт для запису й упорядкування законів. Перша стаття Правди Ярослава говорила: "Убиет чоловік чоловіка, то мстити братові брата, любо синови батька, а любо отцю сина, любо братові чада, любо сестрине синови, аще не буде хто мстячи, тих 40 гривень за голову". Звичай кревної помсти лежав в основі "закону російського" (норманнського), на який посилалися конунги Олег і Ігор при висновку договорів із греками. У договорі Ігоря було записано: "Аще вб’є хрестеянин русина або русин хрестеянина, так тримаємо буде створивий убийсство (убивця) від ближніх убьенаго, так уб’ють і (його)". Отже, у випадку вбивства византийца (хрестьянина) або норамнна (русина) ближні загиблого (ступінь споріднення не уточнювалася) мали право вмертвити злочинця або забрати майно вбивці, що втік. При родовому ладі кревна помста була діючим регулятором громадського порядку. Розпад родоплеменних відносин супроводжувався формуванням нових регуляторів. Кревна ворожнеча могла не стихати протягом життя декількох поколінь. Правда Ярослава серйозно обмежила сферу дії звичаєвого права. Окресливши коло родичів, що мають право мстити. Відтепер помста обмежувалася двома поколіннями. Онуки, дядьки й двоюрідні брати вбитого виключалися із числа месників. Кревну помсту повинна була замінити система штрафів. По Російській правді вбивця, що уник помсти платив строго певну суму в 40 гривень (2 кг срібла). Ту ж суму штрафу - 40 марок - зустрічаємо на ськандинавській півночі. Раніше всього вона була уведена королівськими законами в Данії (XI в.), пізніше в - Норвегії й Швеції.

Договори із греками захищали життя осіб "від роду руського" (норманнов). Російська правда мала на увазі дружину київського князя. Закон обгороджував насамперед честь воїна - "чоловіка". За викрадення коня або зброї в дружинника кривдник платив 3 гривні, за ляпас, удар чашею або рогом для вина на бенкеті, за спробу оттаськать чоловіка за вуси або бороду - 12 гривень. Непомірні штрафи повинні були припинити сварки усередині князівської дружини, що загрожували послабити її боєздатність. Штраф в 12 марок був спочатку вищою пенею у всіх ськандинавських країнах.

Князі доповнили текст Російської правди новими статтями й роз’ясненнями. Доповнення до статті про кревну помсту говорило: "Аще чи буде русин, або гридень, любо купці, або ябетник, або мечьник, аще чи ізгой буде, любо словенин, тих 40 гривень поклади за нь". Перед нами саме древнє (у законодавчому пам’ятнику) опис "ієрархічної градації", що зложилася в російському суспільстві. На верхньому його щаблі коштує "русин", у якому неважко вгадати "русина" з договору Ігоря. Із середовища русов ще не виділилися бояри, але поруч із русином, старшим дружинником, з’явився гридин - молодший дружинник. У договорі Ігоря "русин" ("від роду руського") - без сумніву, норманн. У Правді Ярослава етнічне фарбування терміна змінилося. Русинами називали, видимо, і нащадків русов, і "навмисних чоловіків" - знати слов’янського походження, що стали приймати на князівську службу з давніх часів. Згодом русинами стали називати жителів властиво Русі, тобто Києва, Чернігова й Переяславля. Штраф в 40 гривень мав через перевага верхи южнорусського суспільства, майбутнє боярство. Щаблем нижче дружинників стояли купці, ще нижче - ябедники й мечники, тобто нижчі судові виконавці, збирачі данини, стражники. Згадування про ізгоїв указує на те, що катастрофа старих суспільних підвалин торкнулася людей різного соціального стану. Сучасники відзначили найпоширеніші випадки изгойства: "ізгої трої: попів сини грамоті не вміє, холоп (раб.- Р. С.) з холопства викупиться, купець позичає, а рє четверте изгойство: … аще князь осиротіє". Ізгої становили як би проміжний шар суспільства, у який могли вибитися холопи або опуститися священики, купці й князі.

Pages: 1 2 3 4