На початку 70-х років професіонально заявили про себе на сцені видатні митці українського театру М. Кропивницький (перший акторський виступ 1871 р. у виставі «Сватання на Гончарівці»), М. Старицький та М. Лисенко, чиї нові музичні вистави «Різдвяна ніч» і «Чорноморці» були ще у жанрі комічних опер. Однак вони вже здійснували поворот у репертуарі до драм і комедій, які традиційно називають побутовими. Причому режисура М. Старицького відзначалася рідкісним умінням знайти багато «мальовничості, привабної для ока, і мелодійності в читанню ролів», «малювати живими людьми при світлі рампи сценічні картини». Це позначилося й на стилі Старицького-драматурга. Згодом у Харкові Кропивницький виставив свою першу мелодраму «Дай серцеві волю, заведе в неволю». То був початок нового етапу в історії українського театру й драматургії: «І в мелодрамі Кропивницького, і в обох постановках Старицького ще дуже багато полягало в музиці, співах, хорах і танцях, але побутові мотиви більше входили на сцену, ніби в театрі чулися нові слова, вони одушевлювали виконавців, вони приваблювали до театру глядачів».

Не вирізнялися з цього стилю інсценізації народних пісень, здійснені В. Александровим, - «За Немань іду» (1872) і «Не ходи, Грицю, на вечорниці» (1873), комедія «На Кожум’яках» і трагедія «Маруся Богуславка» І. Нечуя-Левицького (обидві – 1875 року), його ж комедія «Голодному й опеньки м’ясо» (1877), де письменник звертається до нової для нього тематики. На їхній драматургічній техніці позначились як основні особливості стилю визначного майстра прози – жваві діалоги, точні, яскраві описи обставин, атмосфери дії, переконливе зображення пристрастей і переживань героїв, так і інтерес письменника до давніх жанрів інтермедії й сатиричного вірша. Останнє стосується головним чином комедій, у яких виведено колоритні типи міщан, дрібних чиновників, торгівців, дотепно висміяно їхню мораль та звички. Увагою до цих верств суспільства позначено й комедії М. Кропивницького 70-х років.

Імперська влада створювала сприятливі умови для функціонування російських (а в Західній Україні – польських) театрів. Інакше поводився глядач: брати Тобілевичі згадували, що російські трупи грали українські п’єси, «коли треба було піднять касу, завабити до театру більше української публіки». Паралельно розгорталася діяльність театру аматорів (саме такий статус мали перші вистави Старицького).

Народженню явища, підготовленого самим ходом життя, зашкодила серйозна перепона: Емський указ 1876 р. істотно обмежував поле діяльності українських літераторів, забороняв театральні вистави українською мовою.

Ентузіасти працювали й далі, за найменшого послаблення тиску створили 1881 р. в Кременчуці професійний український театр, який 1882 р. переїхав до Києва. Відтоді й ведеться його нова історія, багата на мистецькі відкриття, пов’язані з іменами митців (які часто виступали в кількох іпостасях – як актори, режисери, драматурги, організатори театру) – М. Кропивницького, М. Старицького, Тобілевичів (І. Карпенка-Карого, М. Садовського, П. Саксаганського, М. Садовської-Барілотті), М. Заньковецької, а пізніше М. Затиркевич-Карпинської, Г. Борисоглібської та ін.

Цей театр від 1883 р. існував як об’єднана трупа, а 1886 р. розділився на окремі колективи, склад і кількість яких змінювалися. Він відіграв надзвичайно важливу політичну роль, піндявшись «до значення головного огнища українського культурного руху», ставши «великою українською маніфестацією», що спричинило нові репресії й заборони, яким не було кінця.

У постійному напруженні, в пошуках можливостей просочитися крізь густі сита цензури творився репертуар українського театру. Обрії й рівень його визначали передусім М. Кропивницький, М. Старицький, І. Тобілевич (І. Карпенко-Карий), чия активна діяльність на театральній ниві зумовила особливі якості їхньої літературної творчості, надала «такої сценічності українським драмам, що багато з них досі не тільки держаться на сцені, а й користуються успіхом у глядачів, таких не схожих на театральну аудиторію кінця ХІХ ст. Це ж сприяло виробленню своєрідності синкретичного театрального дійства, що з’єднало діалог з хоровим і сольним співом, музикою, танцем».

Український театр корифеїв познайомив глядачів з тогочасним і минулим життям українського народу в найрізноманітніших аспектах. Йому пощастило поєднати найефектніші засоби сценічної виразності з глибиною думок і почуттів, осягнути й освоїти для сцени ідейно-естетичне багатство народних обрядів і звичаїв, а також найрізноманітніших словесних жанрів фольклору (пісень, приказок, легенд, переказів, анекдотів та ін.) як основу сюжету й засобів характеристики персонажів, як могутній засіб гармонізації особистості. Саме ця особливість водночас зі сценічною мальовничістю робила вистави українських митців зрозумілими й зворушливими для глядачів, які зовсім не знали української мови, - від Мінська й Вільно до Тифліса. Будучи домінантою стилю українського театру й драматургії, етнографізм і фольклоризм відіграли позитивну роль, привернувши увагу громадськості до української сцени як яскравого художньо-емоційного видовища. Адже «самий український рух, передовсім в ті часи рух чисто культурний, базувався на окремішності культурних потреб етнографічно української, національно несвідомої маси», а ця окремішність іще потребувала доказів. З часом письменники стали поступово обмежувати обсяг фольклорно-етнографічних елементів у своїх творах, переносячи центр ваги на виявлені в діях та звичках персонажів зв’язки з традиціями народної етики та естетики.

Завдяки пильній увазі до життя, проникливому й правдивому його зображенню драма цього періоду посіла в українській літературі гідне місце поряд із прозою і поезією. Творчо розвиваючи традиції Шевченка (насамперед його поезії), Котляревського, Квітки-Основ’яненка, а також Гоголя та Островського, драматурги-феалісти прагнули художньо осмислити нові людські типи, покликані до життя глибокими змінами в суспільстві – інтенсивним соціальним розшаруванням на селі й у місті. Точне й усебічне відтворення життя українського народу в його психологічній і соціальній конкретності поєднувалося з глибоким осмисленням загальнолюдських проблем. Зі зростанням художньої майстерності порушені письменниками національні життєві проблеми переконливіше виявляють свою загальнолюдську домінанту.

Багатоманітність поведінки людей і їхніх позицій, зумовлених то соціальним становищем персонажів, то особливостями їхнього характеру, то складним переплетенням і того, й того, розкрито в п’єсах «Глитай, або ж Павук», «Зайдиголова», «Дві сім’ї», «Підгоряни» М. Кропивницького, «Наймичка, «Безталанна», «Батькова казка» І. Тобілевича, «Украдене щастя» І. Франка, «Не судилось», «Розбите серце», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Циганка Аза», «Юрко Довбич» М. Старицького, «Тяжка доля, або Як долі немає, то й щастя минає» Г. Бораковського, «Не зрозуміли» Д. Марковича, «Мужичка» К. Ванченка-Писанецького та інших творах. Поглиблення реалізму української драматрургії полягало в тому, що драматурги не обмежувалися переконливим зображенням конфліктів між людьми різних соціальних верств. Значна частина цих зіткнень відбувається в середовищі простого селянства, тяжкі умови життя якого сприяють виробленню й закріпленню далеко не кращих людських якостей. І. Тобілевич зауважував, що він будував свою п’єсу «Безталанна» не за законами умоглядної логіки, а за законами самого життя.

Соціальне розшарування села, зокрема збагачення глитаїв, їхнє прагнення вибитися в пани, вплив цих процесів на долі й душі людей, а з боку останніх – визрівання активного протесту або ж, навпаки, моральна деградація, втрата читтєвих орієнтирів – ці актуальні проблеми виявляють вихід драматургії за вузькі рамки дозволеного цензурою.

Митців, які від самого початку були зорієнтовані на інтереси гноблених і принижених, хвилювала передусім доля скривджених, водночас вони прагнули осягнути ті соціальні механізми, що вели до руйнування народної моралі, почавши, за словами І. Франка, «шукати глибших причин здеморалізування та упадку личності». Серед численних персонажів, що протистоять світлим особистостям – жертвам і бунтарям, вимальовуються різного роду явні покручі і перевертні, з яких відверто глузують автори та їхні герої, здеморалізована рабським існуванням сіра селянська маса, яка часто слугує сліпим знаряддям сил зла, а також досить численна рать новоявлених гнобителів – тих, які від мужиків відстали, а до панів не пристали.

Pages: 1 2