Своєрідна природа інтелігентського героїзму з’ясовується для нас повніше, якщо зіставити його із протилежним йому духовним виглядом - християнського героїзму або, точніше, християнського подвижництва (4), тому що герой у християнстві - подвижник. Основне розходження тут не стільки зовнішнє, ськільки внутрішнє, релігійне.

Герой, що ставить себе в роль Провидіння, завдяки цій духовній узурпації приписує собі й більшій відповідальності, ніж може понести, і більші завдання, ніж людині доступні. Християнський подвижник вірить у Бога-Промислителя, без волі Якого волосся не падає з голови. Історія й одиничне людське життя представляються в його очах здійсненням хоча й незрозумілого для нього в індивідуальних подробицях будівництва Божого, перед яким він упокорює подвигом віри. Завдяки цьому він відразу звільняється від героїчної пози й домагань. Його увага зосереджується на його прямій справі, його дійсних обов’язках і їх строгому, неухильному виконанні. Звичайно, і визначення, і виконання цих обов’язків вимагає іноді не меншої широти кругозору й знання, на яку притязает інтелігентський героїзм. Однак увага тут зосереджується на свідомості особистого боргу і його виконання, на самоконтроль, і це перенесення центра уваги на себе й свої обов’язки, звільнення від фальшивого самопочуття невизнаного рятівника миру й неминуче пов’язаної з ним гордості оздоровлює душу, наповнюючи її почуттям здорової християнської смиренності. До цього духовного самозречення, до жертви своїм гордим інтелігентським "я" в ім’я вищої святині призивав Достоєвський російську інтелігенцію у своїй пушкінській мові: "Упокорся, горда людина, і насамперед зломи свою гордість… Переможеш себе, утихомириш себе - і станеш вільний, як ніколи й не уявляв собі, і почнеш велику справу й інших вільними зробиш, і побачиш щастя, тому що наповниться життя твоя…" (Собр. соч. Ф. М. Достоєвського, изд. 6-е, т. XII. стр. 425)

Ні слова більше непопулярного в інтелігентському середовищі, чим смиренність, мало найдеться понять, які піддавалися б більшому нерозумінню й перекрученню, об які так легко могла б точити зуби інтелігентська демагогія, і це, мабуть, найкраще свідчить про духовну природу інтелігенції, викриває її гордовитий, що опирається на самообожение героїзм. У той же час смиренність є. по одноголосному свідченню Церкви, перша й основна християнська чеснота, але навіть і поза християнством воно є якість досить коштовне, що свідчить, у всякому разі, про високий рівень духовного розвитку. Легко зрозуміти й інтелігентові, що, наприклад, справжній учений, у міру поглиблення й розширення своїх знань, лише гостріше почуває безодню свого незнання, так що успіхи знання супроводжуються для нього розумінням, що збільшується, свого незнання, ростом інтелектуальної смиренності, як це й підтверджують біографії великих учених. І навпаки, самовпевнене самовдоволення або надія досягти самотужки повного задовольняючого знання є вірний і неодмінний симптом наукової незрілості або просто молодості.

Те ж почуття глибокої незадоволеності своєю творчістю, невідповідність його ідеалам краси, завданням мистецтва, відрізняє й справжнього художника, для якого праця його неминуче стає борошном, хоча в ньому він тільки й знаходить своє життя. Без цього почуття вічної незадоволеності своїми утворами, яке можна назвати смиренністю перед красою, немає щирого художника.

Те ж почуття обмеженості індивідуальних сил перед завданнями, що розширюються, охоплює й філософського мислителя, і державного діяча, і соціального політика й т. д.

Але якщо природність і необхідність смиренності порівняно легко зрозуміти в цих приватних областях людської діяльності, те чому ж так важко виявляється це щодо центральної області духовного життя, саме-морально-релігійної самоперевірки? Тут-Те й виявляється вирішальне значення того або іншого вищого критерію, ідеалу для особистості: чи дається цей критерій самоперевірки образом зробленої Божественної особистості, що втілилася в Христі, або ж самообожествившимся людиною в тої або іншій його земній обмеженій оболонці (людство, народ, пролетаріат, надлюдина), тобто зрештою своїм же власним "я", але стали перед самим собою в героїчну позу. духовний погляд, Що Витончує, подвижника в обмеженим, перекрученим гріхом і страстями людині й насамперед у собі самому відкриває всі нові недоськоналості, почуття відстані від ідеалу збільшується, інакше кажучи, моральний розвиток особистості супроводжується свідомістю, що збільшується, своїх недоськоналостей або, що те ж, виражається в смиренності перед Богом і в "ходінні перед Богом" (як це й роз’ясняється постійно в церковної, святоотечеськой літературі). І ця різниця між героїчною й християнською самооцінкою проникає в усі вигини душі, в усі самопочуття.

Внаслідок відсутності ідеалу особистості (точніше, його перекручення), усе, що стосується релігійної культури особистості, її вироблення, дисципліни, неминуче залишається в інтелігенції в повній занедбаності. У неї відсутні ті абсолютні норми й цінності, які для цієї культури необхідні й даються тільки в релігії. І насамперед відсутнє поняття гріха й почуття гріха, настільки, що слово гріх звучить для інтелігентського вуха так само майже дико й чужо, як і смиренність. Вся сила гріха, болісна його вага, всесторонность і глибина його впливу на все людське життя, словом - вся трагедія гріховного стану людини, результат з якої в предвечном плані Божием могла дати тільки Голгофа, все це залишається поза полем свідомості інтелігенції, що перебуває як би в релігійному дитинстві, не вище гріха, але нижче його свідомості. Вона ввірувала, разом з Руссо й з усім просвітительством, що природна людина добра по природі своєї, і що вчення про первородний гріх і корінне псування людської природи є марновірний міф, що не має нічого відповідного в моральному досвіді. Тому взагалі ніякої особливої турботи про культуру особистості (про настільки знехтуваний "з") бути не може й не повинне, а вся енергія повинна бути цілком расходуема на боротьбу за поліпшення середовища. Повідомляючи особистість цілком її продуктом, цієї ж самої особистості пропонують і поліпшувати це середовище, подібно баронові Мюнхгаузену, що витягає себе з болота за волосся.

Цією відсутністю почуття гріха й хоча б деякої боязкості перед ним пояснюються багато рис щиросердечного й життєвого укладу інтелігенції, і - на жаль! - багато сумних сторін і події нашої революції, а дорівнює й духовного маразму, що наступив після її. Багатьма пікантними стравами зі стола західної цивілізації годувала й годує себе наша інтелігенція, украй рас -

Страивая свій і без того зіпсований шлунок; чи не час згадати про простій, грубої, але безумовно здоровій і поживній їжі, про старий Моисеевом десятословии, щоб потім дійти й до Нового Завіту!..

Героїчний максималізм цілком проектується зовні, у досягненні зовнішніх цілей; щодо особистого життя, поза героїчним актом і всього з ним зв’язаного, він виявляється мінімалізмом, тобто просто залишає неї поза своєю увагою. Звідси й виникає непридатність його для вироблення стійкої, дисциплінованої, працездатної особистості, що тримається на своїх ногах, а не на хвилі суспільної істерики, що потім переміняється занепадом. Весь тип інтелігенції визначається цим сполученням мінімалізму й максималізму, при якому максимальні домагання можуть виставлятися при мінімальній підготовці особистості як у галузі науки, так і життєвого досвіду й самодисципліни, що так рельєфно виражається в протиприродній гегемонії чнівський молоді, у нашої духовної педократии.

Інакше сприймається мир християнським подвижництвом. Я не буду багато зупинятися на з’ясуванні того, що є метою світового й історичного розвитку в атеїстичній і християнській вірі: у першої - щастя останніх поколінь, що тріумфують на костях і крові своїх предків, однак, у свою чергу, теж підлягаючій невблаганній долі смерті (не говорячи вже про можливість стихійних лих), у другий-віра в загальне воськресіння, нову землю й нове небо, коли "буде Бог усе у всім".

Pages: 1 2 3