Едигей у листі до великого князя Василю Димитриевичу говорить, що останній у всіх своїх володіннях брав данину по рублі із двох сіх, але срібла цього не надсилав в Орду. Мінливість виходу виражається звичайним у князівських договорах умовою: "А прибуде данини більше або менше, взяти її по тім же розрахунку" і т. п. Із часів Донського обичною статьею в договорах і заповітах князівських, є та умова, що якщо бог звільнить від Орди, те питомі князі беруть данину, зібрану з їхніх доль, собі й нічого з її не дають великому князеві: так продовжують зберігати вони родова рівність на противагу підданству, усього різкіше позначуваному даниною, що князі Західної Русі вже платять великому князеві литовському.

Крім виходу, або данини, минулого ще іншого роду витрати на татар, ординські тягаря й протори. Такий був ям - обов’язок доставляти підведення татарським чиновникам, зміст посла татарського і його численної хижої звиті; нарешті, поїздки князів в Орду, де повинне було даруєте хана, дружин його, вельмож і всіх ськільки-небудь значних людей; не дивно, що в князів іноді бракувало грошей, і вони повинні були займати їх в Орді, у тамтешніх бесерменських купців, а щоб заплатити потім останнім, займати у своїх російських купців; звідси борги князівські розділяються в їхніх договорах на борг бесерменський і росіянин: князь звенигородський Юрій Димитриевич у договорі із племінником Василем Васильовичем говорить: "Що я зайняв у гостей і в суконников 600 рублів і заплатив твій ординської борг Резеп-Хозе й Абипу в кабали й на кабалах підписав це срібло, то ти зніми з мене цей борг 600 рублів, а з тими гістьми ведайся сам без мене; я тільки назву тобі тих людей, у яких я зайняв гроші".

Як засобу великого князя перевершували засобу питомих, видно з того, що він нерідко мав можливість дарувати останніх, дозволяючи їм відомий час не платити виходу із цілої долі або із частини його.

Данина йшла в ськарбницю князівську тоді тільки, коли не було запитів з Орди, тобто коли вважали за можливе не задовольняти цим запитам; постійні ж доходи князівські ськладалися як і раніше в митах торговельних, судних і доходів із земельної приватної власності. Торговельні мита в князівських договорах визначаються в такий спосіб: князі вимагають звичайно друг від друга, щоб нових митов не замишляти, старі ж, звичайні, миті ськладаються в наступних зборах: з воза мита гріш, з людини косток гріш, якщо хто поїде без воза, верхи на коні, але для торгівлі, платити гріш же; хто утаїться від митника, промитится, той платить із воза промиті 6 алтин так заповіді стільки ж, ськільки б возів не було; промите полягає в тому, коли хто об’їде митий; якщо ж хто проїде митий, а митника в застави (зазлодія) не буде, то промиті немає; якщо митник наздожене купця, то нехай візьме свій митий, але промиті й заповіді тут немає. З лодьи мито: з дошки два алтини, зі струга алтинів. Тамги й осмничего береться від рубля алтинів; але тамга й осмничее береться тільки тоді, коли хто почне торгувати; якщо ж поїде тільки мимо, те знає свій митий так костки, а інших мит немає; якщо ж хто поїде без торгу, то з того ні мита ні, ні мит.

Крім зазначених мит у джерелах згадуються ще: гостиное, весчее, пудове, мито зі срібного лиття, резанка, шістдесят, побережне, пляма (мито з положення клейма на коней), мита із соляних варниц (лист, плошки), сторожове, медяне, езовое (мито з рибних промислів), закось, або завідстале мито, поватажное, портное.

Із судних мит згадуються: провина, поличное, безадщина, татин рубль, пересуд і проч. Нарешті, згадується мито зі шлюбів, або так звана повоженная куниця. В описуваний час не зустрічаємо згадування про дві галузі князівських доходів, які під ім’ям полюдья й погородья згадуються у відомій грамоті князя Ростислава смоленського. Звичай князів їздити на полюдье, тобто об’їжджати свою волость, вершити справи судні й брати дарунки, згадується ще у звістках Костянтина Багрянородного, потім зустрічаємо упоминовение про нього в літописі наприкінці XII століття, потім ця назва зникає; але чи зник звичай, і коли саме зник? Цих питань вирішити не можемо.

Ми бачили, какою богатою земельною собственностию володіли князі; добутку цих земель не тільки служили для продовольства двору, але йшли також у торгівлю; на останнє вказує умова в договорі з рязанським князем, щоб з торговельних людей великокнязівських не брали миті. В описуваний час зустрічаються звістки про оброк, що повинні були платити оселені на землях люди два рази в рік, весною й восени на весняний і осінній Юр’єв день. Одною з найважливіших статей доходу було бджільництво й варіння меду; про цю статтю князі постійно згадують у своїх договорах і заповітах. Потім згадуються князівські соляні варници: в області Галицкой, так звана Сіль, у Нерехте, поруч Юр’єва згадується Велика Сіль, у Ростові - Ростовська Сіль; на Городцю Волзькому князі мали також соляні варници. Про важливість рибного лову для князів свідчить заповіт серпуховського князя Володимира Андрійовича про рибний лов під Городцем; він наказує двом синам, щоб вони влаштували собі загальний ез і ділили видобуток нарівно. Одною з найважливіших галузей звіроловства був лов бобрів, для якої в князів був особливий розряд служителів (бобровники); що бобри водилися тоді поблизу Моськви навіть, свідчить заповіт князя Володимира Андрійовича, що відмовляє старшому синові бобровников у станах Моськовських. Вигоди від звіроловства й пристрасть до полювання надавали в очах князів більшу важливість ловчему й сокольничему шляхи, тобто праву промишляти над звіром і птицею; Симеон Гордий зажадав від братів, щоб вони поступилися йому на старейшинство обоє цих шляхів у станах Моськовських, які повинні були перебувати в загальному володінні; за заповітом Володимира Андрійовича жоден з його синів не смів полювати в долі іншого без дозволу останнього.

Що полювання було псова, свідчить назву ловчих псарями; для лову птахів уживалися також і переваги. Князі посилали юрби своїх промисловців, ватаги, до Білого моря й Північного океану, у країну Терськую й Печерську за рибою, звіром і птицею: із грамоти великого князя Андрія Олександровича довідаємося, що вже тоді три ватаги великокнязівські ходили на море зі своїм ватамманом (ватагаманом, отаманом); Калита дає жалувану грамоту печерським сокольникам. У заповітах і договорах князівських згадується про конюшого шляху, про право ставити й годувати своїх коней; Іоанн Калита заповів одне своє стадце синові Семенові, інше - Іванові, а іншими наказав поділитися синам і дружині нарівно. Симеон Гордий заповів своїй дружині 50 коней їздових і дві череди. Іоанн II відмовив своїм синам навпіл череди свої коневие, жеребців і кобилиць; Донськой розділив череди між синами й женою. Владимир Андрійович серпуховськой відмовив свою череду сідельне - коней, ослюків і жеребців, також кобилье череда дружині своєї. Нарешті, дохідної статьею для князів є сади, до яких прилічене було відоме число садівників.

Ми бачили, що князі користувалися залишками своїх доходів для придбання имуществ нерухомих; про рухомість їх можна мати досить повне поняття з духівниць. Іоанн Калита залишив після себе дванадцять ланцюгів золотих, три пояси золотих, пояс великої з перлами й з каменьем, пояс золотий з капторгами, пояс сердоничний окутий золотом, пояс золотий фряжський з перлами й каменьем, пояс золотий з гаком на червчатом шовку, пояс золотий царевський; дві чаші золоті з перлами, два овкача золоті, дві чашки круглі золоті, двоє чарів золоті; блюдце золоте з перлами й каменьем, десять блюд срібних, два чуми золотих більших, два чумка золоті поменше, коробочку золоту; після першої дружини його, княгині Олени, залишилися речі: чотирнадцять обручів, намисто, намисто куте, чоло, гривня. Крім того, Калита згадує ще про золото, що він придобил, і про срібні посудини. З дорогого плаття Калита залишив дітям: кожух червлений перловий, кожух жовтий объяринний з перлами, два кожухи з аламами й з перлами, коц велику з бармами, бугай соболий з наплечками, з перлами й каменьем, ськорлатное портище, посаджене з бармами, шапку золоту.

Pages: 1 2 3 4 5 6