Вінчали князів єписькопи; якщо в місті, де женився князь, не було єписькопського стола, то запрошувався для вінчання той єписькоп, до єпархії якого належало князівство; так, вінчати князя Василя Ярославовича в Кострому приїжджав єписькоп з Ростова. Із заповіту великого князя Іоанна II ми бачимо, що було у звичаї тестеві дарувати зятів: так, великий князь призначає майбутнім зятям у заповіті по золотого ланцюга й по золотому поясі. Ми бачили, що звичай давати придане був уже й колись; по тепер зустрічаємо в джерелах і саме це слово; так, Димитрий Шемяка в договорі з великим князем Василем Васильовичем згадує про своє придане, що було зазначено в духовній грамоті його тестя і яке захопив брат його Василь Косою. Женилися князі й в описуваний час, як ми вже могли доглянути, у своєму роді, потім часто женилися на князівнах литовських і видавали дочок своїх заміж у Литву; іноді женилися в Орді на князівнах татарських; великий князь Василь Димитриевич віддав дочку свою Ганну за грецького царевича Іоанна, сина Мануилова; нарешті, князі женилися на дочках боярських і видавали дочок своїх за бояр; дочка великого князя нижегородського Димитрия Костянтиновича була замужем за моськовським боярином Миколою Васильовичем, сином тисяцкого Вельяминова; дочки моськовського боярина Івана Димитриевича були - одна за сином Володимира Андрійовича серпуховського, Андрієм, інша за одним із князів тверських; син Донського князь Петро дмитровський женився на дочці моськовського боярина Полієвкта Васильовича; один із синів тверського великого князя Михайла Олександровича одружений був на дочці моськовського боярина Федора Андрійовича Кішки, а онученяти останнього була за князем Ярославом, сином Володимира Андрійовича серпуховського. Із приклада Симеона Гордого бачимо, що князі одружувалися іноді до трьох разів; той же великий князь Симеон розвівся із второю женою своею Евпраксиею й відіслав її до батька, одному із князів смоленських; князь Всеволод Олександрович холмський також відіслав княгиню свою до рідного в Рязань.

Про заняття князівських в описуваний час по характері джерел ми маємо менше звісток, чим у період попередній. Проти колишнього для князів додався тепер новий, важливий і тяжкий обов’язок - це поїздки в Орду; Іоанн Калита їздив туди дев’ять разів; син його Симеон Гордий у короткочасне князювання своє був там п’ять разів. Іноді князі відправлялися в Орду й із дружинами й з дітьми, іноді збиралося по неськольку князів і їхали туди разом; про князя Глібі Васильовичі ростовському говориться, що він з молодого років служив татарам і багато християн позбавив від їхніх образ; іноді князі повинні були відправлятися з ханом у похід.

Волинський літописець говорить, що князь Данило галицкий, поїхавши один раз проводжати своє військо, убив на дорозі сам рогатиною три вепри, так отрок його - трьох же. Про племінника Данииловом, князі Володимирі Васильовичі волинському, говориться, що він був ловець добр і хоробрий, углядить вепра або ведмедя, не стане чекати слуг, але сам зараз уб’є всякого звіра. Не знаємо, у чи такому ступені північні князі розділяли цю пристрасть до полювання зі своїми південними одноплемінниками ми бачили, що князь Володимир Андрійович серпуховськой заборонив синам у духівниці полювати без дозволу в чужих долях; бачили, що в князів були ловчие, псарі й сокольники, якими вони дорожили; але, з іншого боку, ми знаємо, що для князів полювання становили також промисел, що вони посилали без себе своїх ловчих добувати звіра і птаха. Так, у ськазанні про Луку Колоцком говориться, що коли сокольники питомого князя можайського Андрія Димитриевича виїжджали за князівським наказом з яструбами й соколами на лов, те Лука бив і грабував сокольників, яструбів і соколів собі брав, і траплялося це багато разів. Князь Андрій Димитриевич терпів іноді й посилав до Луки, але той наказував відповідати йому жорстоко й суворо й сам не переставав бити й грабувати не тільки сокольників, але й ловчих князівських, віднімаючи в них ведмедів. Один з ловчих зважився помститися Луці й знайшов зручний випадок: піймавши один раз ведмедя лютого, він наказав вести його мимо Лукина двору; Лука, побачивши ведмедя, вийшов сам до нього зі служкою й наказав князівському ловчему пустити звіра надворі; той ськористався з нагоди й випустив ведмедя перш, ніж Лука встиг піти в кімнати: звір кинувся на нього й пошматував так, що слуги відняли його ледь живого. Із цієї розповіді видно, що ловили більших ведмедів живими й уживали

Їх потім на втіху.

Як північні князі проводили свій день, видно почасти з однієї звістки, саме зі звістки про Суздальську битву: тут ськазано, що великий князь Василь Васильович вечеряв у себе з усіма князями й боярами й бенкет тривав до глибокої ночі. На інший день по сходженні сонця (7 липня) великий князь наказав служити заутреню, після якої пішов знову заснути. Бачимо, що по ранках до князя були сини його, бояри й інші люди з різними справами по керуванню. Смерті князівської передувало звичайно постриг у ченці й у схиму; про кончину князя Димитрия Святославича юрьевського розповідається, що коли ростовський єписькоп постриг його в ченці й у схиму, то він раптово втратився вживання мови, потім знову став говорити й, глянувши на єписькопа радісними очами, ськазав йому: "Пан батько, владика Ігнатій! Виконай господь бог твоя праця, що приготував мене на довгий шлях, на вічне літо, спорядив мене воїном щирому цареві Христу, богові нашому". От докладний опис кончини великого князя тверського Михайла Олександровича: уже два роки пройшло, як Михайло відправив у Царьград послів з милостинею до соборної церкви св. Софії й до патріарха, за своїм звичаєм; імператор і патріарх прийняли й відпустили послів тверських з большою честию, і патріарх відправив до Михайла свого посла з иконою страшного суду, з мощами святих, із чесним миром. Коли великий князь довідався, що посли наближаються до Твері, то велів їм увійти в місто до вечора: прийшла йому думка - зустрівши ікону від святого місця й прийнявши благословення від патріарха, не вертатися більш додому. На інший день ранком, коли сини, інші князі, бояри й різні люди чекали його зі справами по звичайному міському керуванню, Михайло не велів уже нікому входити до себе, а покликав одного єписькопа Арсенія, якому оголосив про намір своєму постригтися, просячи його, щоб він не говорив про це нікому іншому. Незважаючи на те, уже по всьому місту рознісся слух, що Михайло хоче залишити князювання й постригтися в ченці. Народ здивувався, інші не вірили, але все збиралися, як на чудове чудо; бояри й отроки його, відмінюючись друг до друга, проливали сльози, плакала княгиня, молоді князі, але в присутності Михайла ніхто не смів ськазати ні слова, тому що все боялися його: був він людина страшний, і серце в нього точно левине. Тим часом посли із Царяграда ввійшли в місто, несучи священні подарунки; єписькоп, все духівництво й безліч народу вийшли до них назустріч зі свічами й кадилами, вийшов і сам великий князь, із працею вставши з постелі, і зустрів послів на своєму дворі в церкви святого Михайла. Поклонившись іконі, Михайло наказав віднести її в соборну церкву св. Спасу, сам її проводив туди й, коли ікону поставили на приготовлене для неї місце, вийшов із церкви до народу, став на високий щабель і, поклонясь на всі сторони, ськазав: "Простите мене, братії й дружина, добрі сини тверськие! Залишаю вам улюбленого й старшого сина Івана, нехай буде вам князем замість мене, любите його, як і мене любили, а він нехай дотримує вас, як я дотримував". Народ відповідав гіркими слізьми й похвалами своєму старому князеві, що смиренно всім знову поклонився й пішов на постриг в Афанасьевський монастир, де за відому плату випросився жити в одного ченця, ім’ям Григорія. На четвертий день він прийняв постриг під ім’ям Матвія й через вісім днів після цього обряду вмер. У розповіді про кончину князя Димитрия Юрійовича Червоного говориться, що його не ховали сім днів, доти поки приїхав брат його Димитрий Шемяка; тоді відспівали, поклали в колоду, засмолили її й повезли в Моськву для поховання в церкві архангела Михайла - загальному місці поховання всіх нащадків Калити, як великих князів, так і питомих.

Pages: 1 2 3 4 5 6