Сьогодення поета народжують гнів і любов. Гнів і любов народили Василя Симоненко. Великий, праведний гнів проти приниження людини, знищення його людського достоїнства. Тому, можливо, центральної у творчості поета вважається патріотична тема - любові до України, її народу, віра у світле майбутнє, де будуть вічно жити радість і любов

Ліричне слово Василя Симоненко - сьогодення коштовне надбання, воно сіяє всіма мальовничими гранями. Поет не думав про літературну славу - вона долита до нього посмертно й затвердила навіки. Його поезія витримала випробування протягом декількох десятиліть. Чим же бере за живе палке слово В. Симоненко? Простотою, щирістю вираження, глибоким проникненням у душу людини, у його зачарований мир, патріотичним звучанням своєї музи. Він - майстер слова високого класу, майстер інтимної лірики. Його вірші - «вогнем душі жарять», як говорив про їх О. Гончар

От поезія «Мир який - мереживо казкове!..» Від її віє юнацьким максималізмом, життєстверджуючою енергією. Автор передає почуття ліричного героя, що відчуває потребу в любові й добрі, тому просить у долі:

• Дай мені любові, дай добра,
• Гуркочи в долю мою, миру..
• Не жалуй добра мені, людині,
• Щастя не жалуй моїм літам

Юнак очікує від життя дива, приходу теперішніх почуттів, про які мріяв в «юнацьких несміливих снах». Очевидно, таки прийшла до ліричного героя перша любов:

• Вона прийшла, цветуща й мила,
• И руки лагідно до мене простягла,
• И так чарівно кликала й вабила,
• Так ніжної й доброї була
• («Вона прийшла»)

Іноді, осліплений сильним почуттям, не зауважуєш недоліків милої людини; але може настати час руйнування «рожевих ілюзій». І саме тоді перевіряється глибина, щирість любові. Такі думки, на мою думку, володіли автором коли він писав поезію «Є в любові й будні, і свята…». У ній поєднуються самі потаєні людські почуття з філософськими роздумами про сенс життя. Любов - не тільки повсякденна радість, вона іноді несе й мучення, і страждання, тому що буває нерозділеної, болючий, невірної. Письменник, напевно, відчув на собі, тому й з’явилися вірші «Люси», «Ти байдужа, як мертве місто», «Є в любові й будні, і свята…». В останній поезії поет розкриває буденні й святкові дні любові, як буває непросто молодим людям порозумітися, знайти загальну стежку в житті, гармонію в інтимних почуттях…

Але, що б там не було, треба чекати єдину, більшу, вірну любов - вона неодмінно прийде. Ліричний герой поезії «Буду тебе чекати там, де вишня біла..» теж сподівається на це, тому що зізнається:

• …не тебе я чекаю, чекаю своєї любові в білому саду
• Продовжує цю думку автор у вірші «Очікування»:
• У весняному сумі ночей
• Я чекаю тебе, моя мила,
• Щоб полум’ям синіх очей
• Ти тривогу мою погасила

Ця зворушлива відвертість викликає захоплення, бере в полон кожну душу. Тому що втрачає багато того, хто не вміє поступитися, не здатний відрізнити важливе від мізерного. Симоненко призиває бути життєрадісними, любити свою батьківщину, свій народ, будити в людині прекрасні почуття. Властиво таким і був поет, він прожив лише двадцять дев’ять років, пізнав радість любові й був до безпам’ятства закоханий вжизнь.