“За своє життя баба родило багато й любила родити, але тепер у живі в неї залишилося п’ятеро…”

Скромний і зовсім не новий сюжет, повсякденний матеріал - так звідки ж відчуття радості, що залишає повість Валентина Распутіна? Ну баба, вісімдесят років прожила, дітей народила. У живі залишилися двоє синів і три дочки. У молодшого, Михайла, що один з усіх залишився в селі, воно й доживає своє століття. Тепер при смерті, і збираються проводити її в останню путь діти, дорослі вже й зовсім різні.

Распутін у своєї першої, що створила йому ім’я, повести “Гроші для Марії” також не користувався гостросюжетними прийомами. Продавщиця сільмагу чекає ревізії, а товари в ті роки було прийнято іноді відпускати під запис, на довіру, у борг, хоч і була ця практика незаконної. І їде її чоловік по родичах і друзям у надії позичити гроші, інакше посадять дружину.

Так, перша повість не відрізнялася особливою оригінальністю сюжету, але читалася на одному подиху, тому що вставали за гаданою простотою складні й своеобычные характери російських людей.

Характер баби Ганни належить до того ж соціальному типу - типовий народний образ сільської жінки, выдюжившей терпінням і працею й голодне дитинство, і страшне випробування війною, і невпорядкованість післявоєнного років. Выстоявшей на всіх вітрах - і не загрубів, не зачерствілою душею.

Ця внутрішня безмірна доброта й делікатність Ганни, майже дитяча незахищеність, непомутніння моральної чистоти й людяності без тіні сентиментальності передані в повісті. Смертю, а вірніше - життям, головної героїні перевіряються її діти. Для них смерть матері - висока трагедія, так “IK мати йде з життя, віддавши їм усе. Для автора ж трагедія (або драма) те, що діти її - Люся, Варвара, Ілля, Михайло - не витримали перевірки на людяність. Суворим вироком завершується ця настільки скромна по життєвому матеріалі повість. Страшно читати про те, як совістить мати, одночасно тихо радуючись останньому щастю, совістить того, що тримає дітей при собі, відриваючи їх від важливих справ. Начебто можуть у них бути справи більше важливі…

Найстрашніше - у тих награних, брехливих словах, якими прощаються вони з матір’ю, у глибині душі знаючи, що це останні слова: “И не ображайся на нас. Так треба”. Треба не за законом людяності, а за законом суєти. По щиросердечній тупості, внутрішній зашкарублості, а простіше - недоліку доброти. “Видужуй, мама. І не думай ні про яку смерть”.

Вона не боялася вмерти. “Більше витрачати в собі їй нема чого, википіла до останньої крапельки. А що, запитується, бачила вона у своєму житті? Завжди те саме: смикали про що-небудь дітлахи, дичавіла худобина, чекав город, а ще робота в поле, у лісі, В* колгоспі - вічна круговерть, у якій їй ніколи було зітхнути й оглянутися по сторонах, затримати в очах і душі красу землі й піднебіння”.

Повість кінчається сумно: діти роз’їхалися, а мати відразу після їхнього від’їзду вмерла. Строк був останнім і коротким. А діти… що ж, таке життя.

Але протест проти такого кінця в душі кожного читача. Висока моральна чистота восьмидесятилітньої матері й щиросердечна черствість її дорослих дітей - страшний контраст, що запам’ятовується надовго.

Моральний суд завершений. Питання поставлене. Чималої важливості питання - про погрозу бездуховності, про жаль і милосердя, про те, що таке людина й що таке людяність