У статті “Вавілонська вежа та змішання мов” М. С.Трубецькой, говорячи про різноманіття національних мов і культур, вважає його наслідком “закону дроблення”. З одного боку, “мова є безупинний ланцюг говорів, які поступово й непомітно переходять один в одний”, з іншого - мови поєднуються в “сімейства”, “галузі”, “підгалузі”. Так складаються відношення мовних одиниць, що поєднуються генетично, тобто як такі, що походять від діалектів єдиної колись прамови. Отже, тут М. С.Трубецькой висловлює поширену точку зору на прамову. Проте далі він подає новий підхід до проблеми генетичних спільнот. М. С.Трубецькой робить далекоглядний висновок, що “союзи”, очевидно, генетично неспоріднених лінгвістичних сімейств існують по всій земній кулі. При цьому часто буває, що те саме сімейство чи окрема мова належить відразу до двох союзів або коливається між двома сусідніми союзами, граючи, таким чином, ту ж роль, що й перехідні говори в генетичній класифікації. Таким чином, беручи до уваги обидва можливі групування мов, генетичне (за сімействами) і негенетичне (у межах союзів), можна сказати, що всі мови земної кулі є певною безупинною мережею ланок, які взаємно переходять одна в одну, як кольори веселки. І саме через безперервність цієї мовної веселкової мережі й поступовість переходів від одного її сегменту до іншого загальна система мов земної кулі при всьому своєму строкатому різноманітті є все-таки певним, правда тільки уявлюваним, єдиним цілим. Таким чином, в мові чинність закону дроблення спричиняється не до анархічного розпилення, а до стрункої гармонійної системи, у якій усяка частина, аж до дрібної, зберігає свою яскраву неповторну індивідуальність, і єдність цілого досягається не знеособленням частин, а безперервністю самої веселкової мовної мережі.

Ідеї М. С.Трубецького щодо “дроблення” та “союзу” перегукуються з думками П. Ф.Фортунатова, який, міркуючи над проблемами історичної дивергенції і конвергенції мов, писав у 1902 р.: “Кожна мова належить певному суспільству, певному суспільному союзу, тобто кожна мова належить людям, як членам того або іншого суспiльства. Ті зміни, які відбуваються в складі суспiльства, супроводжуються й у мові відповідними змінами: роз’єднанню суспiльства на ті або інші частини відповідає роз’єднання мови на окремі наріччя, а об’єднанню частин суспільного союзу вiдповiдає й у мовi об’єднання її наріч” [18: 24]. Очевидно, погляди П. Ф.Фортунатова щодо цієї проблеми вплинули на формування ідеї “мовних союзів” М. С.Трубецького.

Концепція “алогенетичного споріднення” М. С.Трубецького і “безперервності мовної веселкової мережі” дуже близька також поглядам Г. Шухардта, який писав: “Мені здається, що … родинні відношення між діалектами можна уподібнити поняттям про нескінченне й різноманітне в математиці” [22: 274-275]. Подібні ідеї розвивав у 20-і роки ХХ ст. Є. Д.Поліванов.

На відміну від Й. Шмідта, який вважав прамову науковою фікцією, М. С.Трубецькой усе-таки не відмовився від поняття прамови, вважаючи її свого роду “інгредієнтною” системою і думаючи, що мови однієї сім’ї не обов’язково повинні походити з однієї й тієї ж прамови. Мовна ж сім’я може бути як результатом дивергенції (розбіжності), так і конвергенції (сходження) мов.

Дж. Бонфанте, обґрунтовуючи позиції неолінгвістів, висував низку положень, згідно з якими: 1) будь-який лінгвістичний атлаc і навіть просте спостереження показують, що немає ніякої єдності мов, існує тільки велика кількість діалектів, ізоглос, переходів та різного роду хвилеподібних рухів – “безмежне й бурхливе море сил і течій, які борються одна з одною”; 2) так само як немає реальних кордонів або бар’єрів між мовами однієї групи (наприклад, французькою, провансальською, італійською і т. д.), немає їх і між мовами однієї сім’ї (наприклад, між французькою й німецькою або між німецькою й чеською) або навіть мовами різних сімей (наприклад, між російською й фінською); 3) теорія “родовідного дерева” А. Шлейхера руйнується і здебільшого не витримує іспитів; 4) етнічні змішування є причиною мовних змін [2: 307, 309] та ін.

Ці погляди зближують погляди неолінгвістів з поглядами вчених Празької лінгвістичної школи, до того ж обидві школи користуються теорією мовних союзів.

“Хвильова” модель набула поширення в працях українських і російських мовознавців С. Й.Смаль-Стоцького, О. І.Соболевського, Є. Ф.Будде, О. М.Колесси, П. О.Бузука, К. Т.Німчинова, М. Ф.Сулими. Деякі дослідники (С. Й.Смаль-Стоцький, О. М.Колесса) намагалися довести самобутність української мови (українська мова виводиться безпосередньо з спільнослов’янської прамови) зверненням саме до “хвильової” моделі. У межах “хвильової” моделі українська мова генетично зближувалася з сербською (С. Й.Смаль-Стоцький), хоча були й спроби здійснити це зближення в межах моделі “родовідного дерева” (Є. К.Тимченко). Як вважав П. О.Бузук, “хвильова” теорія і пов’язаний з нею “метод ізоглос” можуть бути “інструментом” дослідження мовної історії, у той час як теорія “родовідного дерева” і пов’язаний з нею “метод прамови” не можуть бути таким інструментом. П. О.Бузука підтримував К. Т.Німчинов, що підкреслював недоцільність застосування “методу прамови” в мовознавстві.

А. Лескін намагався зняти протиріччя між моделлю “родовідного дерева” і “хвильовою” моделлю. Його “лінію” підтримували Б. Дельбрюк, В. К.Поржезинський, Я. В.Вовк-Леванович, М. Фасмер та ін. Я. В.Вовк-Леванович і М. Фасмер зазначали, що обидві моделі потрібні в мовознавстві.

Як зазначають сучасні вчені, модель “родовідного дерева” повинна бути охарактеризована як динамічна модель, що схематизує процес мовної дивергенції, а “хвильова” модель – як статична модель, що демонструє синхронні генетичні взаємозв’язки мов на певному етапі минулого; зазначені моделі доповнюють одна одну [6: 21-22].

Володимир Глущенко, Вадим Овчаренко, Марія Каламаж

Література

1. Бодуэн де Куртенэ И. А. Избранные труды по общему языкознанию.- М.: Изд-во АН СССР, 1963.Т. 1. - 384 с.; Т. 2. - 391 с.

2. Бонфанте Дж. Позиция неолингвистики // Звегинцев В. А. История языкознания ХІХ и ХХ веков в очерках и извлечениях. – М.: Учпедгиз, 1960. - Ч. 1. - 407 с.

3. Вандриес Ж. Язык. Лингвистическое введение в историю / Под ред. Р. О.Шор. - М.: Гос. социально-экономическое изд-во, 1937. – 410 с.

4. Гамкрелидзе Т. В., Иванов В. В., Толстой Н. И. Послесловие / Трубецкой Н. С. Избранные труды по филологии. - М.: Прогресс, 1987. - С. 492-519.

5. Десницкая А. В. Проблема диалектного членения индоевропейской языковой общности и исследование В. Порцига // Порциг В. Членение индоевропейской языковой области / Предисл. А. В. Десницкой. - М.: Прогресс, 1964.- С. 5-26.

6. Климов Г. А. Методика лингвогенетических исследований (Введение) // Общее языкознание: Методы лингвистических исследований / Отв. ред. Б. А. Серебренников.- М.: Наука, 1973.- С. 9-33.

7. Михайлов А. В. Опыт введения в изучение русского литературного языка и письма. – Варшава, 1911. – С. 49-87.

8. Общее языкознание: Методы лингвистических исследований / Отв. ред. Б. А. Серебренников.- М.: Наука, 1973.- 318 с.

9. Пауль Г. Принципы истории языка.- М.: Изд-во иностр. лит., 1960.- 500 с.

10. Порциг В. Членение индоевропейской языковой области.- М.: Прогресс, 1964.- С. 27-81.

11. Потебня А. А. Два исследования о звуках русского языка: І. О полногласии, ІІ. О звуковых особенностях русских наречий.- Воронеж, 1866.- 156, ІІІ с.

12. Потебня А. А. Разбор сочинения П. Житецкого ″Очерк звуковой истории малорусского наречия″. К., 1876.- СПб., 1878.- 76 с.

13. Сосюр Ф. де. Курс загальної лінгвістики. – К.: Основа, 1998. – 324 с.

14. Топоров В. Н. Индоевропеистика // Лингвистический энциклопедический словарь / Гл. ред. В. Н.Ярцева.- М.: Сов. энциклопедия, 1990.- С. 182-186.

15. Трубецкой Н. С. Мысли об индоевропейской проблеме // Трубецкой Н. С. Избранные труды по филологии. - М.: Прогресс, 1987. - С. 44-59.

16. Трубецкой Н. С. О звуковых изменениях русского языка и распаде общерусского языкового единства // Трубецкой Н. С. Избранные труды по филологии. - М.: Прогресс, 1987. - С. 143-167.

17. [Фортунатов Ф. Ф.] Сравнительное языковедение: Лекции ординарного проф. Ф. Ф.Фортунатова, читанные в 1899-1900 г.-[Литограф. изд.- М., 1899-1900.]- 286 с.

18. Фортунатов Ф. Ф. Сравнительное языковедение: Общий курс // Фортунатов Ф. Ф. Избр. труды: В 2-х т.- М.: Учпедгиз, 1956.- Т. 1.- С. 21-197.

19. Шахматов А. А. Очерк древнейшего периода истории русского языка // Энциклопедия слав. филол.-1915.- Вып. 11.- ХХVIII, II, L, 369 с.

20. Шахматов А. А. Русский язык, его особенности. Вопрос об образовании наречий. Очерк основных моментов развития литературного языка // Шахматов А. А. Очерк современного русского литературного языка.-4-е изд.- М.: Учпедгиз, 1941.- С. 223-244.

Pages: 1 2 3 4

Збережи - » ТЕОРІЯ „РОДОВІДНОГО ДЕРЕВА” ТА „ХВИЛЬОВА” ТЕОРІЯ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ МОВОЗНАВСТВІ ХІХ СТ. – 30-Х РР. ХХ СТ . З'явився готовий твір.