Вічна загадка Любові… Саме вона породжує прекрасне й вічне на землі, звеличує людини, робить його щасливим або приносить щиросердечний біль. Скільки існує людство, нерозгаданої залишається таємниця почуттів, які надихають художників і композиторів, скульпторів і поетів.

«Людина, - сказав М.М. Коцюбинський, - яким би він сильним не був, не може жити самою боротьбою, самими суспільними інтересами. Трагізм особистого життя, часто вплітається в терновий вінок життя народної. У Франко є прекрасна річ - лірична драма «зів’яле листя». Вірші такі легені, ніжні, з такою широкою гамою почуття й розуміння душі людської що, читаючи їх, не знаєш, кому додати перевагу: або поетові боротьби, або поетові-лірикові, співакові любові».

Франко створив у збірнику «Зів’яле листя» узагальнений образ жінки. Він те піднімає її до неба, то кидає на дно. «Одна, лілія біла», «начебто метелик», «безневинна, як дитина», друга - «горда княгиня», «тиха й сумна», «начебто святиня», третя - «Женина або звір», «сфінкс», «примара», «з гострими пазурами». А ми бачимо одну, така сила майстерності Франко, що перед нами не три чоловіки, а три силуети однієї й тієї жіночої фігури. В одному образі безліч відтінків гордості й гіркоти, непорочності й розуму, стриманій одержимості й схованій іронії. Поет тужить за своїм ідеалом, якого не знаходить у житті:

• Я не люблю тебе, про ні,
• Люблю я власну мрію,
• Що там у серденьку на дні
• Маленьку лілію
• Любов творить із людиною дивні чудеса
• Полюбивши, людина відчуває себе
• «сильним і вільним,
• начебто той, що вирвався з в’язниці в мир
• Таким веселим, щирим і лагідним

Звертаючись до улюбленого, поет «щасливий, начебто цар могутній», захоплюється їй: «Я б душу дав за тебе».

• Любов дає ліричному героєві натхнення творча наснага?
• Я понесу тебе в душі на дні,
• Облиту чарами свіжості й любові,
• Твою красу я переллю в пісні
• Вогонь очей у дзвінкі хвилі мови,
• Корали вуст у ритми голосні…

Трагічний настрій, викликаний любов’ю без взаємності, відчувається в поезії «Так, ти одна моя правдива любов». Любов героя - «самий жаркий порив «його душі й тіла, «найкращий спів», це «знаменитий подвиг» його життя».

• Як загублену любов, несповнене бажання,
• Неоспіваний спів, геройський розрив,
• Як все найвище, чим душу я годую,
• Як смерть, що забирає й від мучень звільняє,
• Так, красуня, і я тебе люблю

Вся велич і всю складність почуттів висловлює поет у вірші «Ой ти, дівчина, з горіх зерно», суть якого в строфі:

• Ой ти, дівчина, ясна зоре!
• Ти моя радість, ти моє горе!

Сповідь пораненої наболілої душі Франко зачаровує, хвилює, примушує страждати. Чи можна знайти слова, щоб передати почуття ліричного героя поезії»?

• Чого є мені в сні?
• Чого обертаєш ти до мене
• Чудові очі ті ясні,
• Сумні,
• Немов колодязя дно студене?
• Чому вуста твої німі?
• Який докір, що страждання,
• Яке несповнене бажання
• На них, начебто, дерево червоне,
• Займається й знову тоне в тьмі?

чи Потрібний аналіз таких добутків? Адже супутниками Франко були дві більші музи - поезія й музика, які передають тонкий ліризм і глибокий трагізм почуті поетом:

• Це розлука моя, неутишимая туга
• Це любов моя плаче так гірко.
• Літа важкого мучення,
• Пекучих болів, сліз і божевілля,
• Придавленого серця

Недарма Франко дав збірнику підзаголовок «Лірична драма». Три частини - це три дії, зміст яких життя й невдала любов ліричного героя конфлікт надзвичайно напружений: адже тричі йому «була любов», що примушувала страждати невимовно:

• Ненавиджу красу, і силу
• И світло, і пісню, і життя,
• Одне люблю лише - забуття,
• Спокій, безпам’ятну могилу

Як сказав О. Билецький, «усе, що ,є в нашій мові найніжніше, виразне… вклав поет у цією хвилюючою, написаною кров’ю серця рядка». Збірник И. Я. Франко належить до геніальних утворів світової любовної лірики. В «Зів’ялих листах» відображені любовні страждання стійким, сильного духом людини. Ліричний герой - це живаючи, багата духом, гаряча й глибинна натура. Франко малює любов як дія, як найвищий добуток душі. Якби знав я гори, які чіпляють хмари, Які два серця можуть з’єднати в парі…

Це тебе б, мила, обдала їхня сила, усе б у твоїм серце іскри погасила, Всі думки й бажання за одним ударом, лише одна любов би всполохнула пожежею. У цьому «пожежі почуттів», як на жертовному вогні, згоряє людина, але, згоряючи, переплавляється, і натура її облагороджується