Засновником нової драматургії, яка позначена сутнісними рисами нового підходу до ідейно-художнього освоєння дійсності, виступив І. Котляревський зі своєю соціально-побутовою драмою «Наталка Полтавка» (написана 1818 р., нарудкована 1838 р.) та водевілем «Москаль-чарівник» (написаний 1819 р., опублікований 1841 р.).

Розробляючи переважно однотипний конфлікт – любовний (неможливість шлюбу через майнову нерівність закоханих) чи родинно-побутовий (незгоди в сімейному житті між чоловіком і жінкою), українські комедіографи намагаються пов’язати його з соціальними мотивами, виводять постаті дрібного українського панства й чиновників, сільських багатіїв-глитаїв, соціально-становій моралі яких протистоять гуманістичні моральні принципи трудового простолюду.

Наприкінці 30-х років в українській драматургії з’являються романтична драма й трагедія, представлені у творчості М. Костомарова. Загалом п’єси Костомарова значно розширили не тільки тематичний діапазон, а й коло ідей, проблем української драматургії, ввели в неї нові образи-песонажі, поклавши початок розробці історичної теми.

Хоча професіональний театр в Україні починає діяти у Харкові з 1789 р., становлення професіонального театрального мистецтва припадає на початок ХІХ ст. (1803 р. відкривається театр у Києві, 1804 р. – в Одесі, 1810 р. – в Полтаві, 1812 р. – з постійною трупою у Харкові, дещо пізніше починають діяти професіональні театри в Катеринославі, Чернігові, Ромнах, Херсоні та інших містах України). В Західній Україні професіональний театр з’являється 1837 р. й лише наприкінці 40-х років на його сцені починають виставляти п’єси І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка та інших українських авторів.

На початку ХІХ ст. на професіональній сцені в Україні переважали неоригінальні водевілі й мелодрами, значну частину яких перекладено з французської мови. За цих умов орієнтація української драматургії на правдиве відображення національного, насамперед народного, життя, її посилена увага до відтворення етнографічного дійства, використання фольклорних джерел, а також звернення до найкращих традицій старого українського театру об’єктивно відігравали позитивну роль і загалом відповідали завданням прогресивного ідейно-художнього розвитку національної проблематики професіонального театру.

Оскильки формування прози як літературного роду в новий час органічно пов’язане насамперед із розвитком реалізму, зі зверненням до проблем сучасності, позитивним прикладом для української літератури перших десятиліть ХІХ ст. були твори російських авторів (більшість із них були вихідцями з України) на теми українського життя.

Від перших сентиментально-ідилічних описів життя в Україні початку ХІХ ст., які містили окремі правдиві сценки народного побуту, російська проза переходить до художнього дослідження побуту всіх верств українського суспільства, до викриття беззмістовного життя провінційного панства, до зображення історичного минулого народу, його звичаїв, повір’їв, побуту.

Спадкоємцем усіх прогресивних традицій і творцем нової народної реалістичної повісті в українській літератури 30-40-х років ХІХ ст. виступав Г. Квітка-Основ’яненко. Питання про становлення нової української прози, яка черпає теми й проблематику з живої дійсності, насамперед із народного життя, Квітка-Основ’яненко, як і інші українські письменники перших десятиліть ХІХ ст., пов’язує з необхідністю розвитку літератури рідною мовою. У творчості Квітка-Основ’яненка 30-х – першої половини 40-х років виразно помітні дві стильові течії: бурлескно-реалістична, що зберігає зв’язок із класицизмом, і сентиментально-реалістична. Г. Квітка-Основ’яненко по праву вважається родоначальником нової української прози, яка з часом виходить на передові позиції дослідження народного життя.

Коли в бурлескно-реалістичних творах образи селян були нехарактерними, не здатними на складні, суперечливі переживання, то в сентиментально-реалістичних утверджується ідея позастанової цінності людини, глибина й багатство душі звичайного селянина. Морально-етична вищість простолюду над поміщицько-чинонвицьким середовищем виступає формою утвердження суспільної цінності цілої верстви – селянства.

Літературно-естетична думка в Україні перших десятиріч ХІХ ст. певною мірою нагадує своїм синкретизмом літературний процес того часу. Синхроний розвиток бурлеску, сентименталізму, просвітницького реалізму й романтизму з їх багато в чому різними, а то й протилежними тенденціями вже сам по собі утруднював формування цілісної естетичної теорії як основи наукової критики. Крім того, на ранніх етапах формування національної культурі закономірним поєднує в собі предмет і завдання історії, мовознавства, ентографії, фольклористики та літературознавства. Велику роль відіграють у ній і чинники власне позаестетичні, тоді й естетична функція в самому мистецтві та його теорії перебуває ще в стані кристалізації. Специфічним для розвитку літературно-естетичної та художньо-критичної думки цього періоду було й те, що чимало уваги й енергії доводилося витрачати на доведення самої можливості існування української мови й літератури.

З огляду на історичні обставини нова українська література не тільки в перші десятиріччя ХІХ ст., а й пізніше виступає як головний органічний зв’язок з фольклором, народність, що від вимоги колориту розуміється з часом уже як відображення внутрішнього та зовнішнього життя народу. Самі критико-естетичні положення, що тривалий час розумілися як система загальних і незмінних правил, починають повертатися обличчям до реальних потреб життя.

У виробленні методологічних засад літературної критики велике значення мала харківська періодика, що розглядала питання літератури в тісному зв’язку з економічними й соціально-політичними питаннями дійсності.

Pages: 1 2 3