Одним з перших добутків великого російського поета М. Ю. Лермонтова, з яким я познайомився ще в дитинстві, був вірш “Вітрило”. Ще в ті роки воно зробило на мене велике враження своєю образністю, поетичною красою, глибокими переживаннями, почуттями й думками, відбитими в ньому. Ішло час, я читав і читав Лермонтова, але все-таки не зустрічав вірша, що довелося б по душі більше, ніж “Вітрило”. (Близькі до нього “Гірські вершини”, але це переклад з Ґете.) Продовжує воно захоплювати мене й зараз своєю лаконічністю й точністю, правдивим і вражаючим образом, мелодійністю й схованим у ньому роздумом, тугою, смутком. На відміну від інших віршів Лермонтова (“Бородіно”, “Смерть поета”, “Дума”) воно невелико - у ньому всього три чотиривірші

Але від всіх цих більших і злегка незграбних віршів віє духом публіцистики, і хоча я не збираюся заперечувати їхні поетичні достоїнства (вони безперечні), мене вони торкають менше. Може бути, тому, що мої вірші, які я пишу зараз, більше співзвучні не зрілим віршованим роздумам Лермонтова, а юнацькому “Вітрилу”. Насамперед - образ. У цьому вірші він злитий з описом вітрила й гармонією, спокійною й мрійливою гармонією вірша. Ми як би уявляємо собі картину, що малює поет

Але це не просто картина, це багато в чому автопортрет. Ми бачимо в ній, як дзеркалі, душу поета, і вітрило - це вже сам поет, його душу, його шукаюче серце. І ближче стає зміст: по суті, вірші не all so ch. ru 2001 2005 про вітрило - вірші пр самому себе

Найбільш точні епітети - “самотній” і “заколотний”. Поет завжди такий, таким він повинен бути, для цього він і породжений. Нехай у нього є все, що потрібно, здавалося б, для благополуччя, але він не заспокоюється, “просить бури”, і ніякі “золоті промені сонця” і “блакитні струмені” не удержать прагнучої вільної бури душу, не позбавлять її своєї стихії. І в цьому прагненні Лермонтов самотній, тому що мало мисливців піти з ним: адже він “счастия не шукає”, йому не потрібний спокій

И весь вірш підпорядкований цієї думки, переданої через образ вітрила. От вона перед нами, душу великого поета, у дванадцяти рядках юнацького вірша, і скільки в ній краси, мудрості й сумуй, сумуй про цих дурних людей, що не розуміють вітрило душі й назавжди залишаються на березі. Саме цією ідеєю близько мені цей добуток, за це я так його люблю й уважаю одним із кращих створінь Лермонтова

Тільки дві його речі так схвилювали мене: “Мцыри” і “Вітрило”. Навряд чи можна знайти щось більше прекрасне в поетичній спадщині поета