И полковий командир Андрій Болконский, і капітани Тушин і Тимохін, і фельдмаршал Кутузов дивляться на війну як «на страшну необхідність». Вони приймають у ній участь, усвідомлюючи, що від її результату залежить «питання життя й смерті вітчизни». перейшовши до постановки проблем загальнолюдського значення, головні герої «Війни й миру» залишаються людьми у свій час, своєму середовищу, шукають і знаходять конкретні шляхи служіння діючому добру. У цьому їхню корінну відмінність від попередніх героїв російської літератури, т.зв. «зайвих людей». На відміну від героїнь А. Пушкіна, И. Тургенєва, які вибрали шлях самозречення (Тетяна Ларіна, Ліза Калитина), Наташа Ростова живе діяльному й щасливому життям. Т. поставив цю героїню в центр найважливіших сюжетно-фабульних «вузлів» роману

На сторінках «Війни й миру» живуть, вступаючи між собою в складні відносини, особи «повно вигадані», як їх називав сам Толстой, а також особи історичні. І кожну з них автор перевіряє епохою 1812 p., з’ясовуючи їхнє відношення до загальнонародної, загальнонаціональної справи порятунку вітчизни від іноземних загарбників. Крім цього - головного критерію оцінки персонажів, тут проступає складна шкала моральних цінностей, відповідно до якої Наполеон викликає до себе негативне відношення. Лише в Кутузові як «представникові народної війни», «представникові російського народу» Толстой убачає сьогодення велич

Навесні 1873 р. Толстой почав і через чотири роки закінчив роботу над більшим романом про сучасність, назвавши його за ім’ям головної героїні - «Ганна Каренина». У цьому добутку, як згадувала дружина письменника, він любив «думку сімейну». Драматичного сімейного життя Анни Карениной протипоставлено в романі подружнє щастя Костянтина Левина. Проте, історія щасливої сім’ї Левина не ідилічна: відчуття тривоги за майбутнє не залишає героя, якого не раз охоплює розпач. Левин несе в собі риси типового толстовського правдошукача, щаслив, чесного, котрий не боїться ставити самі гострі питання часу. Він болісно шукає вихід з тупика, у який зайшла російська післяреформене життя. Толстовський герой ратує за «безкровну революцію», що, на його думку, відбудеться спочатку в нього в маєтку, потім у його повіті, потім - у губернії й, зрештою, у всій Росії й далеко за її межами. Ця революція, переконаний Левин, не «скривдить» ні холопа, ні пана. Але селяни до проектів героя про загальний з ними володіння землею, про «артільне» господарстві ставляться з неподоланною недовірою. Бачачи, що його інтереси поміщика «не тільки чужі й фатально протилежні їх самим справедливим інтересам», Левин разом з тим визнає «простоту, чистоту й законність цього життя» людей роботи

Він уважає, що знайде втіху для себе й виправдання провини дворянства перед народом через багате столичне життя, якщо буде жити, як старий селянин Фоканич, про яке говорять, що він «для душі живе, Бога пам’ятає». Такий фінал пошуків свідчив про глибоку кризу у свідомості не тільки романного героя, а й самого письменника. Левин - один з найближчих йому героїв

Левин щиро співчуває Ганні Карениной, бачачи в ній глибоко ображену й страждаючу душу, що зважилася знехтувати правилами «світського етикету», які заміняли в її середовищі загальнолюдські норми моралі. Якщо відносини Левина з його оточенням складаються іноді драматично, то для Анни Карениной вони - трагічні. Шлюб Ганни з Карениним «улаштований» її тіткою й був шлюбом з розрахунку. Ганна стала дружиною чоловіка, що «все життя свою… прожив і проробив у сферах службових, що мають справу з відображеннями життя». Вирішальна риса характеру Каренина полягала в тім, що «щораз, коли він зіштовхувався із самим життям, воно відсторонявся від її».

Далекий від інтересів теперішнього життя й Вронский з його штучним «зводом правил» світської людини. Недарма Левин турбується за Ганну, побоюючись, що «Вронский не зовсім розуміє її». І вже перші зустрічі Ганни й Вронского сповнені передчуття неминучої для них лиха. Сприйнятлива до будь-якої фальші Долли називає сім’ю Ганни й Вронского «неправильної», оскільки за це вона заплачена руїнами каренинской сім’ї. Постраждав не тільки Каренин, але й син Сергій, про сирітство якого не може забути Ганна. Вона любить обох, але з’єднати їх в одну сім’ю не може - це вище її сил. І в цьому - головна причина її страждань

Не тільки ретроградна, а й радикальна критика 70-х рр. не разгляделаа глибоких зв’язків нового роману Толстого із сучасністю. Це спонукувало Ф. Достоєвського присвятити «Ганні Карениной» цикл статей в «Щоденнику письменника». «Ганна Каренина», - писав він, - є досконалістю як художній утвір, до якого ніщо подібне з європейських літератур не може дорівнятися…» Заперечуючи домислам критиків про несвоєчасність змісту «Ганни Карениной», Достоєвський затверджував, що роман Толстого відповідає найгострішій «злості дня» і близько підійшов до тої характеристики типу толстовського роману, що через багато років пролунала в передмові Томаса Манна до американського видання «Ганни Карениной»: «Я не коливаючись назвав «Ганну Каренину» найбільшим соціальним романом у всій світовій літературі».

Після закінчення двох найбільш значних добутків у творчості Толстого настала певна криза, викликаний пошуками відповіді на «вічні питання»: у чому сенс життя? що є людина? для чого живе? куди направляється у своєму незнанні? Сумніваючись і віруючи, Толстой писав у своїх щоденниках: «Від душі говорю: допоможи, Господи!., нічого не хочу для себе. Готовий на страждання й зневагу, тільки б знати пр самому себе, що роблю те, що потрібно!» Духовний перелом відбувся на границі 80-х рр. Вистраждавши свій новий світогляд, письменник знайшов у ньому опору для життя й подальшої творчості. На свій погляд переосмисливши навчання Христа, Толстой зробив несподіване для себе відкриття: «Трапилося із мною те, що трапляється з людиною, що вийшов у справі й зненацька зрозуміла, що справа це зовсім не потрібно, і вернувся додому. Я так само, як розбійник, повірив навчанню Христа й урятувався». Відтоді почалося духовне переродження Толстого й, по визначенню И. Буніна, його «звільнення».

В 80-х рр. з’явилися повести Толстого «Смерть Івана Ілліча» і «Холстомер. Історія коня». Вони вразили читачів об’єднанням глибокого психологізму з викривальним пафосом. В «Смерті Івана Ілліча» письменник розповів про внутрішній світ нічим не примітного чиновника, що вважає, що він улаштував своє життя «приємно й пристойно», що вона «схвалювана суспільством» і начальством. Невиліковна хвороба й страх близької смерті змушують його прозріти й зрозуміти, що «пристойне, веселе, приємне життя», яким він жив, жахлива своєю порожнечею, фальшивістю, цілковитою бездуховністю. В «Холстомере» і «Смерті Івана Ілліча» Толстой використовував художній прийом своєрідної ретроспекції: спочатку в них мова йде про фінал життєвої долі головних героїв, а вже згодом, у світлі кінця, описивается все їхнє попереднє життя. Цей прийом письменник використовував і в повісті «Крейцерова соната» (1887-1889). У ній, а також в оповіданні «Диявол» ( 1889-1890) і повести «Батько Сергій»( 1890-1898) гостро поставлені проблеми любові й шлюбу, чистоти сімейних відносин

На основі соціального й психологічного контрастів побудована повість Толстого «Хазяїн і працівник» (1895) стилістично пов’язана із циклом його «народних оповідань», написаних в 80-х рр. Всі остропроблемние добутку 90-х рр., а також статті й трактати «пізнього» Толстого, присвячені самим злободенним питанням сучасності, об’єднані думкою про неминучість «розв’язки» соціальних розбіжностей. «Який буде розв’язка, не знаю, - писав Толстой в 1892 р., - але що мова йде до неї й що так тривати, у таких формах, життя не може, - я впевнений». Цією ідеєю проникнуть роман «пізнього» Толстого «Воскресіння» ( 1889-1899).

Тривалий час, працюючи над архітектурою «Воскресіння», письменник створив панорамну композицію, що дала йому можливість показати всі «поверхи» післяреформеного російського суспільства, увести свого спостережливого героя - князя Дмитра Івановича Нехлюдова - у різні сфери бюрократичної держави. Зустрічаючись із високопоставленими людьми із чиновницьких, військових, церковних, поліцейської каст, Нехлюдов доходить до висновку, що вони є єдиною корпорацією «людожерів», повно глухих, байдужих до нещасть і потреб людей з народу. Такими є всі «хазяї життя», починаючи від царських сановників, обер-прокурора Синоду, сенаторів, міністрів, губернаторів і закінчуючи тюремними начальниками

Pages: 1 2 3