Глава I. Остап і Андрий, сини Тараса Бульби, після закінчення київської бурси повернулися додому. Їхній батько був «із числа корінних, старих полковників: весь був він створений для лайливої тривоги й відрізнявся грубою прямотою своєї вдачі».

Він заздалегідь тішив себе думкою, як з’явиться зі своїми синами на Запорізьку Січ, представить їх всім старим, загартованим у битвах товаришам, подивиться на їх перші ратні подвиги. Спочатку Тарас Бульба хотів відправити Остапа й Андрия на Січ одних, але «побачивши їхньої свіжості, рослості, могутньої тілесної краси спалахнув військовий дух його, і він на інший же день зважився їхати з ними сам, хоча необхідністю для цього була одна вперта воля». Ранком, попрощавшись із бабою-матір’ю, козаки відправилися впуть.

Глава II. Вершники їхали мовчачи. Старий Тарас думав про давній: «переднім проходили його минулі лета, про які завжди плаче козак, що бажав би, щоб все життя його була молодість». Він думав, пр тім кого зустріне в Січі з колишніх товаришів. Думки його синів були зайняті іншим. Старший, Остап, майже ніколи не думав ні про що, «крім війни й розгульної гулянки». У бурсі він уважався одним із кращих товаришів, але вчився неохоче й чотири рази закопував свій буквар у землю, поки батько не заприсяг, що Остап не побачить Запоріжжя вовеки, якщо не вивчиться всім наукам. Зараз Остап «душевно був торкнутий слізьми бідної матері»; тільки це його бентежило й змушувало задумливо опустити голову

Молодший брат його, Андрий, «мав почуття трохи живее і якось більше розвинені… Він також кипів жаждою подвигу, але разом з нею душа його була доступна й іншим почуттям. Потреба любові спалахнула в ньому жваво, коли він перейшов за вісімнадцять років. Жінка частіше стала представлятися гарячим мріям його; він …бачив її поминутно, свіжу, черноокую, ніжну». Андрий ретельно приховував свої почуття від товаришів, тому що вважалося ганебним для козака думати про жінку й любов, не зазнавши битви. Один раз, бродячи по вулиці, де жили малороссийские й польські дворяни, він «побачив красуню, що стояла у вікна, який ще не видивал отроду: чорноокий і білу, як сніг, осяяний ранковим рум’янцем сонця». Це була дочка приехавшего на час у Київ ковенского воєводи. Андрий бачив прекрасну полячку ще кілька разів, але незабаром вона виїхала. Об вона^-те й думав Андрий, повісивши голову й потупивши погляд

Мандрівники добралися до берега Дніпра й, зійшовши на пором, переправилися на острів Хортицю, де була тоді Сіктися

Глави ІІІ -IV. Устав від дозвільного життя й гульні, запорожці вибрали нового кошового отамана й зажадали для себе сьогодення справи. У цей час до берега причалив великий пором. Довідавшись від вартих на ньому людей, як пригноблюють поляки українців і віру православну, як стратили вони гетьмана й козацьких полковників, козаки вирішили всім військом іти на Польщу

Глава V. Незабаром весь польський південний захід охопив страх перед запорожцями. Пожежі бушували в селах; «усе, що могло рятуватися, рятувалося». У боях з польськими королівськими військами особливо вирізнилися молоді козаки, що горіли бажанням показати себе перед старшими. І Тарасові «любо було бачити, як обоє сина його були одні з перших». В Остапові, «незважаючи на молодість, уже були помітні риси майбутнього вождя»: «з холоднокровністю, майже неприродним для двадцатидвухлетнего, він в одна мить могла вимерить всю небезпеку й все положення справи». Андрий був повною протилежністю: він не знав, що значить обмірковувати або розраховувати, бачачи захват у самій битві, у музиці куль і мечів. Не раз, «спонукуваний одним тільки запальним захопленням, спрямовувався він на те, на що б ніколи не наважився холоднокровним і розумний, і одним скаженим натиском своїм робив чудеса, яким не могли не здивуватися старі в боях».

Запорожці вирішили йти на місто Дубно, де, по слухах, було багато багатств. Осаджувати міцності вони не любили, тому оточили місто, прирікаючи жителів на голодну смерть. Незабаром козакам, особливо молодим, знудило таку бездіяльність. Більше всіх нудьгував Андрий. Сам не знаючи отчого, він почував якусь «духоту на серце». Один раз уночі, лежачи без сну на одному з возів, побачив він перед собою закутану в покривало жінку. Це була татарка, служниця тієї самої панночки, що Андрий зустрів два роки тому назад у Києві. Побачивши його з міської стіни, панночка послала до нього служницю за шматком хліба для своєї старої матері. Серце Андрия забилося. Все минуле, «що було заглушено суворим лайливим життям, - усе спливло разом на поверхню, потопивши, у свою чергу, те, що було тепер». Стягнувши з возів, де зберігалися запаси, мішки з їжею, Андрий пішов за татаркою й через підземний хід проникнув вгород.

Глава VI. Страшні жертви голоду зустрічалися їм на кожному кроці по дорозі до домудубенского воєводи. Нарешті Андрий опинився в кімнаті панночки й побачив жінку, що володіла його думками й почуттями. Вона здалася А йому вдвічі прекрасніше, ніж колись. Раніше в ній було щось незакінчене, незавершене, тепер він побачив «добуток, якому художникдал останній удар кисті». Красуня глянула на хліб, підняла очі на Андрия - «і багато було в очах тих».

• — Цариця! — викликнув Андрий.— Що тобі потрібно? Накажи мені! Задай мені службу саму неможливу, яка тільки є на світі,— я побіжу виконувати її!
• — Не обманюй, лицар, і себе, і мене,— відповідала панночка, качаючи тихо прекрасною головою.- Тебе кличуть твій батько, товариші, вітчизна, а ми - вороги тобі
• — Що мені батько, товариші й вітчизна? Вітчизна є те, чого шукає душу наша, що милею для неї всього. Вітчизна моя - ти! І все, що не є, продам, віддам, погублю за таку вітчизну!

Прекрасна панночка кинулася до Андрию на шию, обхопивши його снегоподобними, дивовижними руками, і заридала. У цей час вбігла з радісним лементом татарка. «Урятовані, урятовані! - кричала вона.- Наші ввійшли в місто, привезли хліба й зв’язаних запорожців!» Але ніхто її не чув… «І загинув козак! Пропав для всього козацького лицарства!.. Вирве старий Тарас сивий жмут волосся зі своєї чуприни й прокляне й день, і година, у який породив на ганьбу собі такого сина».

Глава VII. Ранком у запорізькому таборі чулися шум і рух. Виявилося, що козаки, що розташувалися перед бічними міськими воротами, уночі були мертвецки п’яні. Взявши частину з них у полон і перебивши інших, польські війська ввійшли в місто - на щастя, лише з невеликим запасом продовольства. Довідавшись, що поляки зачарували запорожців сонними, козаки почали словесну лайку з ворогом, що висипав на вал. Не витримавши «їдкого козацького слова», поляки відчинили міські ворота, і відтіля виступило військо. З усіх боків ударили по ворогу козаки, і почався бій. Незабаром поляки відчули, що запорожці беруть гору, і знову зникли за міськими воротами. Довго не лягали спати в цю ніч козаки, і довше всіх - старий Тарас. Від єврея, що побував у місті, Янкеля він довідався, що Андрий перейшов до ворогів, і тепер заприсяг помститися полячці, причаровавшей його сина

Глави VIII - IX. Прийшла звістка, що на Січ напали татари, награбували багато добра й забрали в полон козаків, що залишилися там. Щоб виручити товаришів з польської й татарської неволі, частина запорожців на чолі з кошовим відправилася в погоню за татарами, а інша частина залишилася, обравши своїм наказним отаманом Тараса Бульбу.

По русі й шуму в місті Тарас бачило, що готується бій, і звернувся до козаків із промовою: «Хочеться мені вам сказати, панове, що таке є наше товариство. Немає уз святіше! Батько любить своє дитя, але не те це, братики: любить і звір своє дитя. Але поріднитися спорідненням по душі, а не по крові, може одна тільки людина. Бували й в інших землях товариші, але таких, як у Російській землі, не було. Нехай же знають вороги, що таке значить у нас товариство! Уже якщо на те пішло, щоб умирати, - так нікому ж з них не доведется так умирати!.. Не вистачить на те мишачої натури їх!»

Pages: 1 2