«За шматок хліба, за ділянку землі, за право на життя завжди боролися люди й завжди будуть боротися, поки світить їм сонце, поки тепла сочиться по жилах кров». Так міркує Григорій Мелехов, головний герой роману Михайла Шолохова. Там, де боротьба, там і кров. А на кров - відповідають кров’ю. І ця епідемія страшнее тифу. Жили собі козаки на своїй землі - не бог звістка як, і важко, і нуднувато, тільки що не голодували, але й розкоші особою не було. Розважалися просто й щиро. Те до півсмерті із чубами билися, тому що начебто хтось із них без черги намагався борошно змолоти. Те зі своїми. Собою пишалися надзвичайно. Ще б, опора держави - і хлібцем годують, і воювати горазди. Нехтували чуби, жидів, російських селян. І взагалі все незвичне

Доходило до бузувірства, як у випадку з бабкою Григорія Мелехова - привезеною туркенею. Забили на смерть, вагітну, тому що виявилася несхожа на інших бабів, а не чи відьма? І розпачливий захист чоловіка не врятував. Жорстокість взагалі їм властива. Не від злостивості натури - від недорозвиненості. Кинуту чоловіком Наталю дражнять і заважають із брудом і дівчини, і хлопці - просто так, щоб мови почухати - і доводять до того, що вона намагається зарізати себе косою й на все життя стає калікою

Відношення до жінки взагалі жахає. Тільки з віком, у деяких щось людське прокидається. А так - жінка нижче худобини. Експлуатують її більше, бережуть менше. Каторжна праця, у результаті якого свекруха Ксенії вмирає до сорока років - надірвавшись. Вічно все болить у матері Григорія Мелехова - від роботи й від побоїв. Худобину не б’ють просто так, як б’ють своїх дружин козаки. Степан Астахов, по місцевих поняттях, любить дружину - і лупить її «обдумано й страшно» щодня протягом декількох років (ще до її роману із Григорієм). Вона приймає це, зрозуміло, як належне

А як показова реакція на побиття Ксенії Степаном, що вернувся з таборів! Він її буквально втаптивает у землю ногами - а мимо йде Алешка Шаміль, далеко не гірший зі станичників, посміхається. «Що з того, що чоловік… охаживает власну дружину чоботями?.. Зупинився б Шаміль подивитися… до смерті вб’є чи ні, але совість не дозволяє. Не баба, ніяк». От таке поняття про совість - мужикові ніяково любопитствовать. А крім цього, які ще почуття виникну-те можуть?..

А жахлива сцена зі зґвалтуванням Франи! І після цього - великі міркування про козацькі кісточки, розкиданих по полях Європи. Але після сцени зґвалтування - і не шкода. Сприймається як природна відплата. Так вони й живуть до першої світової. Заганяють себе роботою до півсмерті, іноді напиваються - теж до півсмерті. Так само б’ються. Тільки й уміють - працювати й воювати. За це, до речі, їх і цінує держава - за врожаї й надійні шашки. Від них нічого й не потрібно більше нікому. Тільки й люблять - господарство, у борошнах, власним здоров’ям створене, так свого уявлюваного права

Але все це - до війни. Треба було відірватися від землі, від сімей, побачити смерть товаришів, щоб зрозуміти, як дорого своє, рідне - і не тільки господарство, але й дружини, і діти, і батьки, як коштовна їхня турбота й пещення

Зрозуміло, що світова війна нікому не потрібна, всім до землі хочеться. А як бути між двома вогнями - білими й червоними? Добре тим, кому все ясно відразу - Ведмедикові Кошовому або Митьке Коршунову. А більшість метається, не знаючи, до якої влади приткнутися - аби тільки жити не заважали. Як не просто вибрати правих! Ясно, Денікін був для офіцерів і поміщиків, червоні - для бідноти. Більшовицька пропаганда не надихає. Землі - і так повно було, волі - менше стало, раніше начальство - отамана - самі вибирали, при червоних призначають. Поділити нарівно - ас якої статі? Всі свої, усе на очах - хто вколює, «потім обмивається», той і має, а хто дурня валяє, «пальцем не ворохнул»… Адже багаті-те місцеві не зрячи шановна - вся сім’я оре від зорі до зорі, у будь-якого руки - суцільно в мозолях, баби до сорока років - інваліди. А тепер уколювати начебто й змісту ні, «хазяйновитій людині ця влада жили ріже». Та й не віриться козакам у декларируемое рівність - червоний командир весь у шкірі, а «Ванек в обмоточках». «Так ить це рік ихней влади пройшов, а вкореняться вони, - куди рівність дінеться?» Якщо й зараз життя по блаті зберігається - заплатив Петро хабар Фоміну - і визнали його «своїм товаришем» на відміну від Григорія,

Хотілося б, звичайно, щоб і ті, і інші залишили в спокої, далечіні пожити самостійно - так хто ж дасть! І домовитися неможливо, тому що шалена нетерпимість із усіх боків. З білими все понятно, до них тільки від отчаянья можна. Офіцери й використовуючи презирства не приховують

У комуністів - теж лише свої гарні. Інші неначебто сміття - особливо якщо не піддаються агітації. Ще в мирний час, при більше м’яких вдачах, машиніст Іван Олексійович говорить про робітників мартенівського заводу: «Це тобі не пролетарі, а так… гній… А тому це, що всі вони заможні. Кожний має свій будиночок…» Чомусь пристойне життя людей на окремих заводах не викликають природного, здавалося б бажання, щоб і на інші все було так само добре. Ні, усе повинні бути бідні й розлючені. Але це добре. Якщо б хоч не зверталися, як зі сміттям! А то мертвих не вважають! Комісар Малкин - «чужими життями, як бог, розпоряджається», розстрілює старих «жартома». За бороду. Ну не любить він бородатих! «Пересолює» злегка. «Хлопец-те він гарний, але не дуже розбирається в політичній обстановці. Так адже ліс рубають, друзки летять…»

И в кожного своя правота. Немає правих і начебто немає винуватих. І всіх можна зрозуміти. Можна зрозуміти Бунчука, у якого дванадцятирічна Луша, дочка загиблі у світову приятеля, на панелі заробляє на хліб, і це гризе йому душу, і так, дійсно, гріш ціна тому суспільству, при якому таке можливо. І можна зрозуміти агресивного червоноармійця Олександра Тюрникова, що шукає лише приводу для сварки - тому що перед цим офіцери на його очах застрелили його матір і сестру, і не може він ставитися до них спокійно. І як не зрозуміти козаків - а тридцять п’ять тисяч збунтувалося! - якщо замість обридлих белопогонников прийшли червоні й замість обіцяної волі - убивства й грабежі. Якщо старих - а всі вони чиїсь батьки й діди - б’ють і розстрілюють лише тому, що вони можуть бути ворогами радянської влади. І ходять, і ходять по будинках з арештами, і починаєш чекати своєї черги. І вуж краще боротися - чим чекати пасивно, як вівця. У кожного своя правда. І нагадує це розмова німого із глухим. Тому що обмеженість волаюча - і козаків, і червоних, і білих. І кожний бачить тільки свої образи, уважає тільки своїх мерців. І кожний акт насильства породжує нове насильство

По різні сторони - Митька Шулік і Ведмедик Кошової. Але у своїй непримиренності - немов близнюки. Ведмедик Кошовий, дружок Григорія Мелехова, закоханий у його сестру. Колись мати впросила старих-станичників, і ті врятували його від неминучої смерті, написали від суспільства прохання залишити його в живих як єдиного годувальника - але немає подяки, немає розуміння, що його правота - не єдина. Ледве не плачу - але «треба» - убиває Петра Мелехова, односільчанина, брата коханої дівчини. Іван Олексійович, кум, хрестив дитини Петра, не заважає вбивству - «треба» - стає співучасником. Дар’я - вітрогонка, насмішниця - бере гвинтівку й убиває Івана Олексійовича - за смерть чоловіка. Ведмедик за смерть однодумців - Івана Олексійовича й Штокмана - мстить усім, убиває необразливого, майже столітнього діда Гришаку й підпалює полхутора. Тому що всі навкруги вороги, а вороги - тому що не такі, як він. «Він уже не роздумував, не прислухався до невиразного голосу жалості, коли в руки йому попадався полонений козак-повстанець… Рубав безжалісно!» Навіть до тварин стає безжалісний: «…коли, ламаючи тини палаючих базов, на провулки з ревінням вибігали збожеволілі від страху бики й корови, Ведмедик в упор розстрілював їх із гвинтівки». Зламано психіку. І в невтримній помсті стає подобою Митьки Коршунова, бузувіра й садиста, від якого открещивается рідня

Pages: 1 2