Жан Расин народився в невеликому провінційному містечку Ферті-Милому в буржуазній сім’ї, представники якої протягом декількох поколінь займали різні адміністративні посади. Таке ж майбутнє очікувало й Расина, якби не рання смерть батьків, що не залишили після себе ніякого стану. Із трирічного віку він перебував на піклуванні бабусі, досить обмеженої в засобах. Однак він одержав чудове утворення спочатку в школі при Пор-Роялі, потім у янсеністському коллеже.

Перебування в коллеже мало важливе значення - як для духовного розвитку Расина, так і для його майбутньої долі. Янсеністи були прекрасними педагогами. Крім обов’язкової в ту пору латині вони навчали давньогрецької мови й літературі, велике значення надавали вивченню рідної мови, риториці, основ поетики, а також логіки й філософії.

Відбиток філософських і моральних ідей янсенізму ми знаходимо майже у всіх трагедіях Расина. Знання давньогрецької літератури багато в чому визначило вибір джерел і сюжетів.

Серед знатних вихованців коллежа в Расина минулого друзі, вони й увели його у вище суспільство. Надалі цьому зв’язку зіграли чималу роль у його літературній кар’єрі.

В 1660 році Расин написав з нагоди одруження короля оду «Німфа Сени». Вона була надрукована й звернула на себе увага впливових осіб і літераторів.

Кілька років через, в 1664 році, трупа Мольера поставила трагедію Расина «Фиваида, або Брати-Суперники». В основі сюжету «Фиваиды» лежить епізод із грецької міфології - історія непримиренної ворожнечі синів пануючи Эдипа.

Постановка другої трагедії Расина «Олександр Великий» викликала великий скандал у театральному житті Парижа. Представлена трупою Мольера в грудні 1665 р. вона через два тижні зненацька з’явилася на сцені Бургундського готелю - офіційно визнаного першого театру столиці. Це було кричущим порушенням професійної етики. Тому зрозуміло збурювання Мольера, підтримане суспільною думкою.

У п’єсі «Олександр Великий» Расин відійшов від міфологічного сюжету й звернувся до

Історичному. Джерелом послужили цього разу «Порівняльні життєписи» Плутарха. У своїй трагедії Расин показав Олександра не стільки політичною фігурою, скільки типовим коханцем, рыцарственным, чемним і великодушним. Расина дорікали в перекручуванні історичного образа Олександра.

П’єса «Андромаха» (1667) знаменує настання творчої зрілості драматурга. Цього разу Расин використовує трагедію Еврипида, найближчого йому за духом грецького трагіка. П’єса викликала бурхливий захват у глядачів, але одночасно й запеклу полеміку. Янсеністське розуміння людської природи чітко проступає в розміщенні чотирьох головних персонажів трагедії. Троє з них - син Ахілла Пирр, його наречена грецька царівна Гермиона, закоханий у неї Орест - стають жертвами своїх страстей, нерозумність яких вони усвідомлять, але які не мають сил перебороти. Четверта з головних героїв - удова Гектора, троянка Андромаха як моральна особистість коштує поза страстями і як би над ними, але як переможена цариця й бранка виявляється утягненої у вир чужих страстей, що грають її долею й життям її маленького сина.

Андромаха не владна прийняти вільне й розумне рішення, тому що Пирр нав’язує їй у кожному разі неприйнятний вибір: поступившись його любовним домаганням, вона врятує життя сина, але зрадить пам’ять улюбленого чоловіка й всієї своєї сім’ї, що впала від руки Пирра під час розгрому Трої. Відмовивши Пирру, вона збереже вірність мертвим, але принесе в жертву сина, якого Пирр загрожує видати грецьким воєначальникам, що жадають винищити останнього нащадка троянських царів.

Парадоксальність побудованого Расином драматичного конфлікту полягає в тім, що зовні вільні й могутні вороги Андромахи внутрішньо поневолені своїми страстями. Насправді їхня доля залежить від того, яке із двох рішень прийме вона, безправна бранка й жертва чужої сваволі. Вони так само невільні у своєму виборі, як вона. Ця взаємна залежність персонажів друг від друга, зчеплення їхніх доль, страстей і домагань визначає дивну спаяність всіх ланок драматичної дії, його напруженість. Таку ж «ланцюгову реакцію» утворить розв’язка трагедії, що представляє собою ряд мнимих рішень конфлікту: Андромаха вирішується піти на обман - формально стати дружиною Пирра й, взявши з його клятву зберегти життя її синові, покінчити із собою у вівтаря. Цей моральний компроміс спричиняє інші «мнимі рішення» конфлікту: по наущению ревнивої Гермионы Орест убиває Пирра, сподіваючись цією ціною купити її любов.

Але вона проклинає його й у розпачі кінчає із собою, а Орест втрачає розуму. Однак і благополучна для Андромахи розв’язка несе на собі печатка двозначності: зобов’язана своїм порятунком убивству Пирра, вона по боргу дружини бере на себе місію помститися його вбивцям.

Парадоксальним виглядає й невідповідність зовнішнього положення героїв і їхнього поводження. Для сучасників Расина величезне значення мав стійкий стереотип поводження, закріплений етикетом і традицією. Герої «Андромахи» щохвилини порушують цей стереотип: Пирр не просто охолонув до Гермионе, але веде з нею принизливу подвійну гру в надії зломити цим опір Андромахи. Гермиона, забувши про своє достоїнство жінки й царівни, готова простити Пирра й стати його дружиною, знаючи, що він любить іншу. Орест, посланий грецькими воєначальниками жадати від Пирра життя сина Андромахи, робить всі, щоб його місія не увінчалася успіхом.

Восени 1668 р. він поставив веселу й бешкетну п’єсу «Сутяги». Сучасники дізнавалися в деяких персонажах реальних прототипів. Після «Сутяг» Расин знову звернувся до трагічного жанру. В 1669 р. був поставлений «Британію) - трагедія на тему з римської історії. Наступна трагедія Расина «Береника» (1670) тісно примикає до «Британику» по історичному матеріалі «Береника» остаточно закріпила чільне положення Расина в театральному світі Франції. Дві наступні трагедії «Баязид» і «Митридат» (1673) з’явилися в період загального визнання автора. Обидві п’єси пов’язані з темою Сходу.

Расину було 33 року, коли його обрали у Французьку Академію. Це було вище визнання його літературних заслуг. Расин знову вертається до міфологічного сюжету. Він пише «Ифигению» (1674).

Сама знаменита трагедія Расина «Федра» написана їм в 1677 році. Вона стала поворотним пунктом у його долі, фактично підвела риску під його творчістю як театрального автора. Заздрісники організували провал прем’єри «Федры».

По своїй моральній проблематиці «Федра» ближче всього до «Андромахе». Сила й слабість людини, злочинна пристрасть і одночасна визнання своєї провини з’являються тут у крайній формі. Крізь всю трагедію проходить тема суду над собою й вищим судом, що твориться божеством. Міфологічні мотиви й образи, що служать її втіленням, тісно переплітаються із християнським навчанням у його янсеністському трактуванні.

Злочинна пристрасть Федры до її пасинка Іполитові із самого початку несе на собі печатка приреченості. Мотив смерті пронизує всю трагедію, починаючи з першої сцени - вести про мниму смерть Тесея аж до трагічної розв’язки - загибелі Іполита й самогубства Федры. Смерть і царство мертвих постійно присутні у свідомості й долі персонажів як складова частина їхніх діянь, їхнього роду, їхнього домашнього миру: Минос, батько Федры, - суддя в царстві мертвих; Тесей сходить в Аид, щоб викрасти чоловікові владики підземного царства й т.д. У міфологізованому світі «Федры» стирається грань між земним і потойбічним миром, що чітко був присутнім ще в «Ифигении», а божественне походження її роду, що веде свій початок від бога сонця Гелиоса, усвідомлюється вже не як висока честь і милість богів, а як проклін, що несе загибель, як спадщина ворожнечі й мести богів, як велике моральне випробування, що не під силу слабкому смертному. Різноманітний репертуар міфологічних мотивів, якими насичені монологи Федры й інших персонажів, виконує тут не сюжетно організуючу, а скоріше філософську й психологічну функцію: він створює космічну картину миру, у якому доля людей, їхнього страждання й пориви, невблаганна воля богів сплітаються в один трагічний клубок.

Протягом останнього років навколо Расина згущалася мережа інтриг і пліток, йому заздрили, уважаючи його буржуазним вискочкою.

Після «Федры» у драматичній творчості Расина наступає тривала перерва. Расин приходить до рішення залишити театральну діяльність.

В 1677 році Расин одержує почесну посаду королівського історіографа й жениться на дівчині з поважної й заможної буржуазно-чиновницької сім’ї. За словами сина Луи дружина Расина ніколи не читала й не бачила ні однієї п’єси свого чоловіка.

Наступні 10 років Расин сумлінно виконує обов’язки історіографа. Він збирає матеріали для історії царювання Людовика XIV, супроводжує короля у військових компаніях. Написаний Расином праця загинула при пожежі на початку XVIII століття.

Якийсь час Расин звертається до ліричних жанрів.

Pages: 1 2

Збережи - » Жан Расин - твір по творчості Ж. Расина . З'явився готовий твір.