Теперішнє прізвище - Очерет. Народився в с. Солоница Лубенского повіту на Полтавщині в козацькій сім’ї (батько служив у козацькій частині). Учився в Лубенском духовному училищі, згодом перейменованому в трудову школу, потім - на педагогічних курсах. З 1917 р. учителював на Донбасі, викладав математикові й фізикові. Був укладений владою за політичні переконання. В 1928 р. виїхав на Кубань, у Краснодар, де надійшов у педагогічний інститут, а згодом учився в аспірантурі. Друкував поезії в журналі «Червоний шлях», видав збірник віршів. Був науковим співробітником Краснодарського художнього музею

Відчував утиску з боку влади, уважався «неблагонадійним». Брав участь у Другій світовій війні, був відправлений фашистами на примусові роботи в Німеччину. Після війни залишився на Заході, в 1950 р. емігрував у США, де займався до кінця життя літературною діяльністю, був редактором на радіостанції «Воля». Поет, прозаїк, літературознавець. Автор поетичних збірників «Шляхи» (1930), «Цеху» (1932), «Апостоли» (1946), «Білий мир», «Лірник» (1968), «Свідок для сонця шестикрилий» (1981) і інших, монографічної роботи з історії української літератури, літературознавчих есе, роману-притчі «Спокутні й ключі землі», роману «Жовтий князь» і ін. Останній добуток - найвідоміше із усього спадщини автора. Це роман-застереження, реквієм, книга пам’яті жертвам голодомору, мільйонам хліборобів, які були знищені варварським тоталітарним режимом. Робота над романом «Жовтий князь» була для Василя Барки нелегкої, тому що ті страшні картини голодомору, які він бачив живцем, гостя в брата на Полтавщині в 1932 році, знову й знову зринали із глибин пам’яті, знову й знову мучили його серце. Тому в романі й відтворені ті самі трагичние сторінки української історії - сторінки страждань, розпачу, гріха, смерті

Василь Барка прагне у своєму романі показати хворобливу правду про радянську тоталітарну систему, що знищує все світлому й гуманне на шляху досягнення своєї мети. У романі зображене життя української сім’ї Мирона Катранника. Це звичайна землеробська сім’я, що жила по всіх нормах християнської моралі, довічними традиціями українців, жила в злагоді й спокої. І голодомор перекреслив існування тисяч сімей на нашій родючій землі. Перекреслено життя й цю сім’ю: гинуть майже все. «Злий голод» знищує все святе…

И виникають перед читачем - картини людожерства, поля, покритого трупами, вокзалу, де вмирає мати Дар’я Олександрівна, не дочекавшись сина, магазина, де торгують (навіть страшно виговорити) человеченой, безлюдного двору Катранников, де вмирає, навіть не встигнувши зайти в будинок, змучений голодом і важкої дорогий батько. Смерть. Жах. Страх. Панують і знищують усе… Не в силах знищити лише одного - великої душі українця… Ідея гуманізму пронизує, добуток наскрізь. Всупереч усьому, автор і його герой вірять у торжество людяності, добра. Всі члени сім’ї не втратили людинолюбства, християнських принципів. Згадаємо, як Мирон зберігає таємницю чаші, що йому передали односільчани як найбільш дорогу святиню. Навіть перед вибором між життям і смертю він не може зрадити односільчан: «Від неба покарання буде, мені й дітям… краще вмерти». З великої дружної сім’ї залишається живим тільки найбільш молодий син Андрійко. Саме на нього автор покладає всі свої надії.. Тому що саме він є продовжувачем тих традицій, якими жила його християнська сім’я, які він успадкував ще від своєї бабусі, що щедро наділяла всіх безмежною любов’ю. Залишившись самотнім, відставши від матері, Андрійко не вдається у відчай, а намагається неї знайти. «У хлопчика вся душа болить від згадуванні про самотній мамеу, що шукає його».

Нелегкої видалася дорога додому. Але не голод перемагає Людяність, а навпаки. Вражає гуманністю епізод роману, що коли проголодались до безпам’ят Андрійк полюва на ховрашок, обпалюва на вогон і тільки-но почина їсти він, як «відчува дивн незручніст; підніма глав і відразу бентежитися: поблизу жінка похилого віку коштува і спостеріга, як він їс.. Тепер «кожний - собі». А немає… Цього погляду йому не витримати. Він поклав небагато м’яса біля нещасної, що, як тінь, застигла на місці. Співчуття до ближнього штовхає хлопчика на подібні вчинки. От він ділиться шматком хліба з жінкою, що тримає маленьке дитя, що їло пожовану мамою кропиву. От він кладе під подушку для мами недоїдений шматочок, сподіваючись, що вона незабаром повернеться

Милосердна душа дитини не залишається байдужої як до людського лиха, так і до краси природи. Замилувався квітами, ледве не плаче від заходу м’яти. Все це нагадує йому його дорогу неньку. От джміль, а геть метелик, жучок, мурашки, птахи… І він не сам! Усе настроєно на життя. А як він заздрив птахам! Тому що там, у височині, є блакить, сонце, веселка й немає бруду й страху. Йому так хочеться жити, так хочеться знайти свою матір. Його чутливе серце прагне кжизни.

Затверджуючи переможну силу гуманності, Василь Барка писав про своїх героїв: «Вони в моторошної поруганности були серцем чисті, як квіти й сонце, безсумнівно краще зірок небесних, як і всі люди, хоча цього не знають. Як сам хліб, ними натруджений і в них віднятий, були чисті, хоча смерть настала в самої брудної поверженности їх».