Повість “Двобій” - ланка в довгому ланцюзі творів Куприна, присвячених російської армії. “Двобою” передували численне оповідання 1890 - початку 1900-х років (“Дізнання”, “Кущ бузку”, “Нічліг”, “Нічна зміна”, “Похід”), повість “На переломі” (“Кадети”, 1900). За “Двобоєм” випливали оповідання “Весілля” і “Гранатовий браслет” (у якому досить важливу роль грає образ генерала Аносова), оповідання про військових льотчиків Першої світової війни “Сашка і Яшка”, повість “Купол св. Исаакия Далматского”, присвячена походу на Петроград Північно-Західної Добровольчої армії генерала Н. Н. Юденича й службі в цій армії самого Куприна, роман “Юнкера”. Мінялися, інтенсивно еволюціонували погляди письменника, незмінним залишався його інтерес до теми. Імовірно, це обумовлено тією рисою долі й особистості А. И. Куприна, що в 1907 році визначив Л. Н. Толстой наступними словами: “У Куприна ніякої ідеї ні, він просто офіцер”. Слова ці були сказані Толстим уже після надзвичайно уважного й упередженого вивчення повести “Двобій”.

Вихованець 2-го Московські кадетські корпуси, випускник Александровского військового училища, підпоручик 46-го Дніпровського піхотного полку (1890-1894), А. И. Куприн був пов’язаний з армією з 10 до 24 років. “Я повинен звільнитися від важкого вантажу мого військового років…” - говорив він восени 1902 року, обмірковуючи сюжет “повести з військового побуту”. Чудове знання цього полкового, гарнізонного побуту, “армійської мови” стало художньою тканиною повести. І проблеми російської армії, проблеми офіцерського середовища кінця XIX - початку XX століття рельєфно, нещадно, із гнівом, але й з болем обкреслені в повісті Куприна.

Робота над повістю розтяглася на роки. Куприн обмірковував план “Двобою” в 1902 році, знищив уже написаного глави в 1903 році. І лише в 1904-1905 роках повість була завершена, причому автор залишився незадоволений фіналом

Роки роботи над “Двобоєм” - час максимального зближення Куприна з товариством письменників “Знання” і центральною фігурою цього кола російських письменників-реалістів початку 1900-х років - М. Горьким. В 1902-1905 роках Горький постійно цікавився задумом Куприна. У першій публікації, у шостому збірнику “Знання”, що увидели світло навесні 1905 року, “Двобій” був присвячений А. М. Даний текст призначений тільки для приватного використання 2005 Горькому. “Все сміливій і буйне в моїй повісті належить Вам”, - писав Куприн Горькому відразу після виходу “Двобою”.

Навіть самі доброзичливі рецензенти відзначали: “Двобою” шкодить саме публіцистична, по-своєму гарна й навіть ефектна злість…” (П. М. Пильский). Але й самі переконані “ідейні супротивники” повести визнавали: хворобливі, гострі соціальні проблеми російської армії початку 1900-х років, проблема відчуженості, глухого нерозуміння між офіцерами й солдатами, обмеженості, кастовій замкнутості, убогого освітнього рівня, жорстоких тягот “сімейно-гарнізонного” побуту широких шарів російського офіцерства обкреслені Куприным жорстко, страшно, але - точно. Однак, здається, твердий соціальний критицизм “Двобою” - наслідок, а не причина глибокого, майже безвихідного розпачу, що панує на сторінках повести. Символичное назва добутку - “тема дуелі” - проходить через всю російську літературу XIX століття

Однак у цьому ланцюзі, між лицарським двобоєм Петруши Гринева з наклепником Швабриным в “Капітанській дочці” (1836) і безглуздо жорстоким убивством штабс-капітаном Солоним барона Тузенбаха в “Трьох сестрах” (1901), втрачає зміст не тільки “єдиноборство честі”. Втрачає зміст, старіє, готується до загибелі ціла система цінностей, соціальна формація, епоха, менталітет, властиво - цілий мир. Ф. Д. Батюшков у статті “Приречені” (1905), присвяченої героям “Двобою”, зіставляв сцену полкового огляду (гл. XV), одну із кращих сцен повести, з картиною И. Е. Рєпіна “Засідання Державної ради”. Складна, чудова й потужна на вид, але утратившая органіку, сили, сенс існування машина керування Російською імперією в Рєпіна й машина армії в Куприна приречені на швидку й страшну загибель. Підпоручик Ромашов, головний герой повести, не бачить і не почуває змісту в самому існуванні армії - з її уставами, навчаннями, гарнізонною й казарменою повсякденністю

И це, мабуть, ужасней усього в житті Ромашова і його однополчан. Герої “Двобою” страшні у своєму розпачі. Осадчий, що оспівує “радість колишніх воєн, веселу й криваву жорстокість” (через десять років, у роки Першої світової війни, ці умонастрої, ці почуття знайдуть жорстокий, кривавий вихід на полях боїв

У полум’ї світової війни загине міф про “поступальний розвиток” європейської історії, наївні концепції гуманізму й прогресу; Куприн інстинктивно відчув крихкість цих ідей раніше, ніж його сучасники-філософи). От “ницшеанец” Назанский, обуревает світлими ідеями й важкими алкогольними кошмарами на продавленому ліжку (Куприн мав намір показати божевілля Назанского В Останніх главах “Двобою”). Розумна, утворена, чарівна Шурочка терпляче готовить чоловіка до іспитів в Академію Генерального штабу й холоднокровно ставить люблячого (і, можливо, улюбленого) Ромашова під дуло пістолета. От п’ють “під стукіт воза” завсідники офіцерських зборів… І тільки в чудовій сцені нічної розмови Ромашова із солдатом Хлебниковым на укосі залізниці (гл. XVI) світиться світло жалю, і разом з ним - у вчинках підпоручика, у шепоті солдатів, що згадують казки Петровской епохи, - з’являються зміст, затишок, спокій

Але вже в наступних рядках “почуття безглуздості, сумбурності, незрозумілості життя” продовжує переслідувати поручика. “Двобій” вийшов у світло в дні розгрому російського флоту при Цусиме. Жорстока, ганебна реальність російсько-японської війни 1904-1905 років підтверджувала пафос повісті й діагнози Куприна.

“Двобій” став літературно-суспільною сенсацією 1905 року, перших місяців першої російської революції. Повість високо оцінили М. Горький, В. В. Стасов, И. Е. Рєпін, К. И. Чуковський, Ф. Д. Батюшков. “Двобій” викликав і непримиренно жорстокі, і отстраненно-іронічні відкликання. Л. Н. Толстой, що уважно прочитав “Двобій”, високо оцінив дарування Куприна, знання військового побуту, армійської мови й жаргону, скептично відгукнувся про “ніцшеанство” Назанского, проникливо відзначив: “Куприн у слабкого Ромашова вклав свої почуття”.

Однак висновок Толстого був такий: “Не радий, що читав. Ужайно важко…” В 1918 році петроградська газета “Червона дзвіниця” схвально відзначала: своєю повістю Куприн “наніс царської російської армії в тисячу разів більше страшний удар, ніж той, що нанесли японці під Цусимой…

”. Однак сам Куприн у ці місяці писав із гнівом і скорботою про розвал фронту Першої світової війни: “У нас була прекрасна, що дивував увесь світ армія. Вона станула, залишивши після себе брудні сліди…”